Багатий бідний милий край
Рейтинг:
/ 1- Подробности
- Категория: 03.2015 (Майбутнє Чернігівщини в наших руках)
- Опубликовано 15.03.2015 20:38
- Автор: Олена Райська, ЧНПУ імені Т.Г.Шевченка, Навчально-науковий інститут історії
- Просмотров: 56
З позиції майбутнього історика і студентки кафедри краєзнавчо-туристичної роботи хотіла б поділитися близькою мені тематикою.
Чернігівщина має відмінні умови для розвитку рекреаційного, зеленого, лісового, сільського, а також історико-культурного туризму. Чого лише вартий Спасо-Преображенський собор, – НАЙСТАРІШИЙ В УКРАЇНІ! – або дерев’яні церкви, в одній з яких знімали сцени гоголівського „Вія“… Американців, наприклад, чи західних європейців до українських історико-культурних об’єктів не важко привабити, бо для них слов'янські пам’ятки є нетиповими, диковинними й вельми цікавими для споглядання. З цієї точки зору, до речі, Чернігівщина має певну перевагу над Західною Україною, адже тамтешня історико-архітектурна спадщина є дуже близькою до західноєвропейських зразків. Тому цілком імовірно, що який-небудь француз все-таки поспішив би саме до Чернігівського поліського краю з думкою: „Який же він, той Спаський собор – старезне диво могутньої Київської Русі, з якої прибула до неписемної Франції Анна Ярославівна, яка стала французькою королевою, прабабцею майже 30 французьких королів і вперше почала підписувати документи не хрестиками, як французькі монахи, а своїм іменем?..“ Темна Європа зі своїми сірими кам’яними фортецями й замками справила тоді гнітюче враження на Анну, про що вона жалілася у листах своєму батькові, дорікаючи йому за те, що відправив її у той морок. А на Русі тоді вже сяяли своїми куполами величні храми і церкви, переливаючись різними відтінками плінфи, захоплюючи своїми мозаїчними та фресковими композиціями… Контраст – разючий. І ним можна сповна користуватися, особливо враховуючи, що саме Чернігів (поряд із Києвом) стояв біля витоків формування давньоруської культури. Згадаймо, що Чернігівське князівство згадувалось у літописах і документах як друге за значенням після Київського...
Чому до нас майже ніхто не їде? Можливо, тому, що ніхто не здогадується про існування наших див. Про них знає навіть не всякий житель області. Виявилось, що деякі мої одногрупники, які з дитинства живуть у Чернігові, провчившись на істфаці цілий рік, пройшовши курс історії Київської Русі, курс пам’яткознавства і курс історії української культури в результаті не знали навіть назв тих соборів, які з нашого Інституту історії через вікно видно.
Можливо, вони просто, як Шерлок Холмс, абстрагуються від зайвої, на їхній погляд, інформації? Відомий детектив навіть не знав, що Земля обертається навколо Сонця. Тим паче не вистачало ще собори якісь тримати в голові.
Чи варто було далі питати в них про П’ятницьку церкву?.. Про Іллінську?.. Про Єлецький монастир?.. Про такі визнані зразки козацького бароко, як Катерининська церква, Троїцький монастир?.. А що таке Мізинська стоянка?..
Тож що можна казати про решту українців і, тим паче, іноземців, якщо корінні чернігівчани у себе під носом не помічають запаху історії?
Треба більш активно популяризувати туристичні принади краю, ставити акценти на їхній унікальності, залучати волонтерів. Це той мінімум, який можна зробити, щоб привабити туристів бодай з України.
А максимум… А максимум у найближчий перспективі не світить. Бо недолугі кондитери, яких народ вкотре допускає до державної „кухні“, шкодують на пиріг і борошна і цукру, хоча у самих засіки вже аж тріскаються. Але, якщо помріяти, то під максимумом я маю на увазі тотальну реконструкцію всіх пам’яток і розвиток інфраструктури (і не лише туристичної).
Готелів у Чернігівській області не вистачає, а ті, що є, не дуже відповідають міжнародним стандартам. Хостелів – одиниці: пальців однієї руки вистачить. І вони є лише у Чернігові.
В області жалюгідні дороги під назвою „прикінчи свою машину і ноги“. Жінкам на підборах варто віддати належне за їх віртуозне вміння не вивертати ноги у найнесподіваніших місцях. Поаплодуємо і водіям за мистецтво оминати нескінченні вибоїни. Така собі «їзда з перешкодами». До речі, слід подякувати тим водіям, які пригальмовують у дощ, щоб не оббризкати перехожих. Адже рельєф доріг такий, що у негоду формуються справжні океани. Тому треба або дороги людські робити, або ставити біля переходів каное, щоб люди переправлялися на той бік.
Мозолять очі і аж ніяк не додають місту комфорту й привабливості продуктові палатки з вареними від спеки фруктами, овочами і рибою, яка в’ялиться під сонцем весь день, і все це добро ще й розміщується над проїздною частиною, на зупинках; кіоски та химерні „совкові“ пункти з ремонту взуття, годинників, реставрації подушок; поповнювачі рахунків, які сидять ледь не посеред пішохідної частини вулиці під червоними і синіми парасолями; бабці, які приторговують всякою всячиною у найнесподіваніших місцях; численні білборди, реклами, вивіски… Нащо дозволяти так псувати місто?.. Треба вводити обмеження, чіткі правила, санкції. Образ Києва уже зіпсували стихійними забудовами, неконтрольованою рекламою й торгівлею. Хай Чернігів не наступає на ті ж граблі.
В цілому, треба намагатись зберігати репутацію спокійного, зеленого, мальовничого куточку, садити дерева всюди, де тільки можна, дбати про естетичний вигляд міста… Чому б, наприклад, не засадити Болдину гору не просто газоном, а квітами? Мак заборонений? Тоді якимись іншими квітами. Можна тільки уявити, який ефект це справляло б.
Уся Чернігівщина заслуговує уваги. Взяти ті ж Тростянець і Качанівку – прекрасне поєднання рекреаційного й історико-культурного начал. Ніжинщина чого варта… Новгород-Сіверський… Але придивімося до них поближче – й побачимо відтінок занедбаності. Він є всюди. А подекуди настільки відверто виражений, що слово „Руїна“ так і проситься на язик.
Се́ла на Чернігівщині вельми живописні (Седнів, Снов’янка, Брусилів, Вишеньки, Салтикова Дівиця…). Натомість та основа, на якій можна було б розвивати сільський туризм, впевнено руйнується. Господи, стає моторошно, коли глянути на наші села… І сумно, і прикро, і злість бере, і глибокий жаль, і гнів безсилля!
В цілому, атмосфера в Чернігові та в області якась не туристична. І це тому, що злидні кругом. Важко пропонувати шляхи реалізації тих чи інших ідей, вирішення тих чи інших проблем у тому неприхованому цирку, у якому ми виживаємо. Це все одно, що намагатись увімкнути світло, коли десь хтось сидить на головному рубильнику і перекриває струм. Це все одно, що намагатись збити зі сметани масло, коли замість сметани тобі підливають кисляк. Це все одно, що намагатись підпалити мокрі дрова. Так само важко щось налагоджувати в регіоні, коли біля державного керма стоять відверті крадії і цинічні зрадники.
І взагалі, важко вести мову про розвиток туризму, коли є інші надскладні виклики, які, очевидно, стоять не лише перед Чернігівщиною: депопуляція; посилена бюрократія, яка виснажує й дратує; хабарництво; високий рівень захворюваності на різні хвороби у поєднанні з надзвичайно низькими можливостями щодо їх лікування...
Остання проблема мене особливо затривожила, коли пару тижнів назад я полежала в Чернігівській обласній лікарні. Люди добрі, я здогадувалась, що все погано, але щоб настільки... Таких злиднів ще треба пошукати. Ту лікарню можна спокійно використовувати як декорації для зйомок фільму про часи СРСР. От тільки в Союзі воно все було ще відносно нове, а тепер стало на півстоліття старішим... Підлога, стіни, стеля, меблі, апаратура, пожовклі плямисті діряві халати медсестер, навіть телефони – усе – справжнісінький раритет і годиться хіба як реквізит для фільму. "Вівсянка, сер", картопля, макарони, буряк, хліб і чай – це весь раціон. Гарячої води – зась... Та про що це я: гарячої води захотіла у XXI столітті. Дев’яності роки forever. Ставлення лікарів до пацієнтів доволі байдуже, доки... Доки, я гадаю, зрозуміло, що. При чому вистачить і двадцятки, щоб на тебе звернули увагу. За більшу суму ще й розкажуть, які ліки з тих, що виписали, купувати, насправді, не треба... Словом, побувши там, я отримала ШОК.
І залишилась там уся моя стипендія (а вона у мене, ні мало ні багато, більша за 1000 гривень), а це ж я з типовим ускладненням ангіни полежала. А що робити людям (особливо пенсіонерам) з більш серйозними хворобами, лікування яких потребує набагато більших коштів? Влазити в борги? Продавати телевізор, машину, квартиру, нирку?.. Здихати, пробачте на грубому слові?..
І знову ж, вирішення проблеми регіональної впирається у загальну ситуацію в країні. Тому завершую простими й геніальними словами, на жаль, маловідомої, але талановитої чернігівської письменниці Валентини Мастєрової: „Чому доля кидає під ноги одному негідникові село, район, державу. Конкретні люди і цілий народ стають заручниками якогось недоумкуватого лідера, якому бракує елементарного відчуття власної нікчемності, через яку летять у прірву роки і десятиліття розвитку держави, або ж малесенького села, безхарактерного, заляканого війнами, голодом“...