Але в першу чергу ми - українці

Рейтинг:   / 2
ПлохоОтлично 

України хоче бути з Європою. І це правильно. Це нормально хотіти кращого життя. Бо ж Україна має достатній для цього потенціал. Ми це доводили і доводимо. Історія показує нам, що наш народ ніколи не здавався і сьогоднішній день не стане виключенням.

Євроінтеграція є зараз пріоритетним завданням, насправді, маємо розуміти, що це дасть нам змогу показати себе, як спроможну, як сильну країну, наздогнати інших у розвитку економічному, соціальному, політичному, покращити життя мільйонів людей.

Що дасть нам ця інтеграція? Пришвидшення соціально-економічного розвитку окремих регіонів, самої країни, дієві і випробувані реформи, налагодження правозахисної та політичної системи, зони вільної торгівлі, відкриття кордонів, розширення можливостей… все це буде, ми йдемо до цього, малесенькими крочками, але йдемо. Тільки дане потребує вагомих зусиль і немало часу, ще більше терплячості та мужності, розуміння і наполегливості.

А утім кожна країна, подібна людині, що має свої особливості, свій характер, свої потреби, погляди та устремління, розуміння майбутнього. Якою б ефективною не була європейська економічна модель, вона не є універсальною. Можна розглянути, як приклад, Грецію, якій нові методи управління економікою та господарством не лише не допомогли, а ще й підірвали те, що так довго розвивалося, кинувши греків в економічну прірву.

Разом із тим ця модель, яка велику увагу приділяє розвитку агросектору та робить акцент на малому та середньому бізнесі, маємо надію нам підійде. В Україні кожен селянин являє собою насправді землероба, тому їх життя значно полегшилося б.

У Дмитра Донцова, на мій погляд, є одна чудова думка: «Нація, що прийняла чужу ідею, – як м'ягке залізо, як індукційний магнет. Треба, щоб тиснення чужої ідеї ослабло чи перестало, – і нація тратить у собі «магнетичну енергію». Коли нація хоче, стати як сталь, напоїти себе «сталою» магнетичною енергією, – мусить черпати її у власній ідеї».

Не можна просто механічно повторити чужий шлях, чужу стратегію. Треба зважити й на свій досвід, вже скоєні помилки, а може й успішні задумки. Чого хочемо ми, що потребуємо саме ми, а не хтось там інший, чого?

Можливо євроінтеграція допоможе нам повернути, а особливо не втрати людський потенціал. Україна славилася і славиться своїми науковцями, письменниками, музикантами, що відомі не тільки на теренах нашої Батьківщини, а й далеко за ними. А як багато тих українців, що невідомі нам отут, в Україні, хоч самі вони далеко поза рідними кордонами творять культуру, науку, світ.

Причини через які часто змушена була покинути нас українська еліта зводяться в основному до небагатьох: повільний розвиток освіти, недостатній економічний потенціал, слабка матеріальна база, відсутність елементарної допомоги. І нині спостерігаємо те, як нас покидає колосально велика кількість талановитих людей, що вирушають у пошуках кращої долі. Рівень фінансування наукових установ, хоч і зростає з кожним роком, все одно є колосально малим, що в багато разів зменшує здатність не те що розвиватися, а існувати усім галузям науки.

Варто й сказати, що спілкуючись із українцем, студентом польського університету, маємо з ним відмітити, що українська освіта має кращий рівень, навіть де-не-де вищий ніж у Європі. Маємо такий потужний кадровий склад, але заважає лише корупція, слабка матеріально-технічна база та в дечому  застаріла система, коли науковці, замість займатися науковою діяльністю, надто перевантажені заняттями в університеті, лекціями, семінарами, практичними роботами. Студенти в свою чергу зосереджені серед великої кількості предметів, та й до того ж гонитва за «балами» зменшила кількість якісних знань. Проте, зрозуміло, що прагнучи стати країною Європейського Союзу, поступово почнеться орієнтація на заходи,що забезпечать належний рівень розвитку науки і освіти.

Так само не варто забувати про те, що без плідної праці – результату не буде. Вчасна поміч – як дощ згори, але й після дощу роботи буде не мало. Все, що нам дається, маємо не тільки прийняти, а й не полінуватися використати.

Якось так складається, що багатьох людей не вчить ні минуле, ні сьогодення. Часто тільки й чується нарікання та бідкання, що нічого нам інтеграція не дасть, що нікому ми не треба і нам відповідно нікого не треба теж. Дехто ж сів склавши рученяти і чекає «мани з неба», а згодом починає обурюватися, що «мани» ніяк нема. А хтось, що ще можливо в декілька разів гірше, живе отим своїм «буде»: якось буде, будь-що-буде…

Тож поряд з бажанням увійти у європейський простір, має з’явитися і відповідальність людей, розуміння того, що кожна особа є цеглинкою опори країни. І якщо опора станом на  1 лютого 2015 року розрахована на 43 мільйони 007,1 тис цеглинок, то бажано, щоб їх стільки і було, щоби кожна виконувала свою функцію.

Сидячи і чекаючи поліпшення не варто забувати, що поки самі собі не поможемо – ніхто нам не поможе.

Більшість жаліється, що влада не допомагає людям, та тільки ж і не усі люди допомагають владі. Соціально-економічний, політичний розвиток європейського рівня звалений в більшості на політиків, це безперечно їх робота. А робота людей – створювати «Європу» всередині і навколо себе. Найбанальніший, найпростіший із усіх, але ніякий невирішений приклад – смітять на вулиці. Власне, я не беруся судити чи робити якісь висновки, але не бачилося мені ще, щоб котрийсь політик викидав обгортку чи пляшку в траву. Скаже хтось, що він же публічна особа, за ним завжди слідкують, то ж може погіршитися його репутація… але ж звичайний чоловік серед багатолюдного парку не боїться втратити репутацію? Тож може не одні політики погані, не виконують своїх обов’язків не лише вони.
Колись було маленькою думала, що люди вельми хитрі – на вулиці смітять, а вдома ні – вдома все охайненько, все бережуть. Тепер то ж розумію, що це не так. Якщо тут кидає – значить так привчений, то і вдома ж таке, і в голові. Власне, як так задуматися, то скільки фантиків на дворі, то стільки ще тих, хто тягне країну назад. В’ячеслав Липинський, український історик польського походження, соціолог, публіцист, писав, що коли ми хочемо знищити анархію на нашій землі, то маємо знищити її насамперед у собі.

Ми маємо бажати та прагнути кращого, але поряд бажання бути європейцями маємо потребу залишитися й українцями. Шанувати отих українців, що сторіччями збирали по крупицях свободу, ховаючи її по всіх закутах, і, засинаючи, все одно не втрачали пильності. І бути новими українцями, які врешті скинуть з себе оцей тягар історії, оцей комплекс меншовартості, страх та немічність, невпевненість, що нав’язувалася нашому народу протягом усього часу його існування. Ми маємо це все відмести і стати новими, стати повністю незалежними, не лишень на офіційних папірцях, не лише в своїм прагненнях. Бути не тільки волелюбним народом, а й вільним. Шанувати нашу історію, але не повторювати її помилки, не казати ні вголос, ні подумки, що така доля наша. Бо не така.

Не шукати порятунку деінде, не оббивати чужі пороги, а гуртуватися і шукати шляхи, можливості, сили. У першу чергу маємо допомогти собі саме ми. Виховувати нових себе, яким би вже не був вік, а з тим виховувати нове покоління. Не казати, що були пригноблені – казати, що скинули ярмо. І не шукати кращої долі, не надіятися на поміч – брати, що є і творити те життя, якого ми вважаємо, що гідні. Починати усе з самого початку. Може я ще молода, може це мій максималізм, але я певна, що там де є розум і руки – все буде.

Євроінтеграція дасться нам важко. Це зрозуміло. Минулої зими, коли кишіла революція, здавалося, що вся Україна змінювалася з колосальними темпами, що стався перелом у свідомості, що ось-ось кожен з нас почне будувати потрошку нову країну. Але сталося не зовсім так.  Нові проблеми що впали на плечі України, українців змусили багато людей повернутися назад до своєї хати і звідти винуватити всі і вся у свої проблемах.

 З одного боку, ніби то і можна їх зрозуміти – це страх, як за своє життя, так і за життя своїх близьких, це звичайна втома від усього, що звалюється на нас кожного дня. А з іншого – не можна, бо інші(а зараз їх уже більшість) знаходять у собі сили і жити, і воювати, і змінювати себе. Тому країна розривається між цими двома силами.

Тому буде важко, важко політичній системі, економіці, культурі. Буде важко кожному дому і кожній душі. Тільки якщо вже почали, то шляху назад нема. Мусимо йти до кінця, навіть якщо не до переможного. Брати поміч , але надіятися на себе. Інтеграція це великий крок уперед, але він не значить, що вже можна підставлять руки в небо і ловить гроші та щастя. Без бажання, прагнення, та роботи над собою той крок може стати останнім. Європейський Союз дасть нам жменю зерна, та це навіть не пів справи. Відсіювати непідходяще зерно, а з найкращого пекти хліб будемо ми.

І завершити хотілося б словами В’ячеслава Чороновіла, людини, яка на Володимирській гірці дала клятву, що все життя буде боротися за Україну і не порушив її : «Настав час великого вибору : або єдність і перемога та шлях до світла, або поразка, ганьба і знову довга дорога до світла і волі».

Дополнительная информация