Переосмислити та усвідомити
Рейтинг:
/ 3- Подробности
- Категория: 05.2015 (День Перемоги)
- Создано 25.04.2015 14:58
- Опубликовано 25.04.2015 14:58
- Автор: Райська Олена, ЧНПУ імені Т.Г.Шевченка, Навчально-науковий інститут історії
- Просмотров: 128
День… «перемоги»? А чого над чим? Або кого і над ким?..
22 вересня 1939 року на уламках підкореної Польщі пліч-о-пліч стояли вірні союзники – нацист та комуніст. Того дня у розгромленому польському Бресті відбувся спільний радянсько-німецький танковий парад. А за місяць до того, 23 серпня у Москві між двома диктаторами – Сталіним і Гітлером – було укладено таємні домовленості про переділ Польщі. І коли 1 вересня перші німецькі бомби почали падати на спляче польське містечко, в спину полякам віроломно вдарили радянські війська.
Сучасна російська пропаганда дуже не хоче згадувати про спільний парад у Бресті. Але через 76 років після тих подій архівні кадри нагадують нам про тих, хто насправді запустив світову м’ясорубку – не лише Гітлера, а й Сталіна.
Настав час припинити сприймати нав’язаний самим же Сталіним міф про перемогу, і тим паче творити з цього свято: є мільйони загиблих душ, скалічених тіл, понівечених сердець, поламаних шляхів, перерваних родів, осиротілих дітей… І з однієї, і з іншої сторони. І статус «свята» тут апріорі є недоречним.
Ні про яку «перемогу» не можна говорити ще й тому, що Друга світова війна, власне, й не закінчувалась. Те, що комуністи охрестили «перемогою», було скоріш довготривалим перемир’ям, черговим затишшям. Логічним продовженням Другої світової є сьогоднішня так звана «АТО» на сході України. І я кажу «Другої світової», а не «Великої вітчизняної», тому що «внутрішня» проблема України стосується всього світу. Друга світова війна – це єдиний конфлікт, де була застосована ядерна зброя. І на сучасному етапі людство знов стоїть за крок до цього.
«Миротворчі» російські війська перетворюють на страшний сон життя країн, до яких навідуються. Мій дідусь, танкіст, «мав честь» бути одним з тих, хто у складі радянських військ вторгся 1968 року в Чехословакію відновлювати «порядок». Він ніколи сам про це не розповідав і не хоче про це згадувати.
– Доводилось людей вбивати?.. – питаю в нього.
– Не вб'єш ти – вб'ють тебе...
Вводити війська, які розстрілюють всіх без розбору мирних жителів мирної країни… Вичленяти цілі народи, нести руйнацію, страждання, смерть... І відзначати при цьому перемогу у війні, пригадувати всі її жахіття, нібито з метою неповторення подібних лих. Це вже давно не культ перемоги – це культ безпрецедентного лицемірства, відверта насмішка над усім світом. Кремль червоний від крові. І там кублиться нечувана сатанистська сила, яка знищує все людське. Цинічно, демонстративно, посміхаючись…
Коли «Празька весна» була перервана вторгненням радянських військ, з боку західних країн почулася лише усна критика того, що сталося – в умовах ядерного протистояння ніхто нічого не міг протиставити радянській потужності в Центрально-Східній Європі. Росії завжди все сходило з рук. І Україна зараз пожинає плоди всесвітньої апатії. Джохар Дудаєв, президент республіки Ічкерія, на яку також свого часу роззявила свою ненаситну пащу хижа Росія, ще 1995 року попереджав: «Якщо всім світом не зупинять цю чуму або хоча б не зроблять Росію правовою державою – на світ чекають вкрай тяжкі потрясіння». Росія невиліковно хвора. Вона ніколи ні з чого не робитиме якісних висновків. Дудаєв прогнозував, елементарно спираючись на цю історичну тенденцію розвитку Росії. Але ніхто до нього не дослухався. Його навіть не всі почули. І на цьому прикладі тільки зайвий раз впевнюєшся: не знати історії або ж просто плювати на неї – то найбільша біда для людства. А воно, здається, і досі не переймається ніякими висновками. Адже нічого не змінилося з того часу, як Олександр Олесь написав ці рядки:
«Коли Україна в нерівній борьбі
Вся сходила кров'ю і слізьми стікала
І дружної помочі ждала собі,
Європа мовчала.
Коли Україна криваві жнива
Зібравши для ката, сама умирала
І з голоду навіть згубила слова,
Європа мовчала».
Коли фашизм пішов по Європі і світу і наступив на хвіст Росії, вона перша заголосила: «Рятуй, весь світе». І весь світ прийшов на допомогу, і самі німці прийшли. А тепер, коли русизм змітає з лиця землі цілі народи і знищує держави, весь світ нічого не може з цим вдіяти. Або не хоче. Тому що не до кінця ще прийшло усвідомлення того, що русизм, зведений у вищий ранг державної політики Росії, страшніший за нацизм, фашизм, расизм і всі людиноненависницькі ідеології.
Росія – імперія зла, якою завжди була і залишається. Всю свою історію вона обирає найбільш беззахисну жертву і починає над нею знущатися: Нагірний Карабах, Абхазія, Вірменія, Осетія, Інгушетія, Ічкерія, Грузія, Україна… Всю свою історію Росія в зручні для неї моменти підписує договори, яких вона не дотримувалась і не має на думці дотримуватись. Мінські домовленості – не виключення.
Спадщина ВВВ стала потужним ідеологічним важелем впливу на свідомість людей, які з дитинства виховувались на пропаганді святості всього, що стосується перемоги великого радянського народу над «коричневою чумою». Граючи на почуттях цих людей, перекручуючи історію і підмінюючи поняття, Росія вибудовує собі хитке алібі, мовляв, в Україні кубляться фашисти, і там є люди, які благають Росію про допомогу. Крим від фашистів-націоналістів вже порятовано. А тепер залишилось врятувати ще пів-Європи і потім у зв’язку з цим придумати ще один «день перемоги», тільки вже над «неофашизмом».
І це в той час, коли Росія сама є заповідником нацизму; коли Німеччина вмовляє Росію припинити агресію. Німеччина – Росію.
Паради, горезвісні георгіївські стрічки, салюти і навіть червоні прапори… Одним оком люди дивляться на салют, а іншим зазирають до телевізорів, де їм розповідають про відродження фашизму в Малоросії. І, здається, заради його остаточного викорінення, задля відновлення «історичної справедливості», задля захисту пам’яті «дідів, які воювали» і т.п. миролюбива Росія готова тиснути на кнопку. Що ж, імовірно, президенту РФ легше дихатиметься серед «радіоактивного попелу», на який він перетворить тих, хто йому заважає, не подобається і є негідним існувати на цій планеті. От тільки загиблі у війні, пам'ять яких Росія так ревно вшановує щороку, навряд чи схвалили б таку політику. Не сподобалась би їм і заява пана Путіна про те, що Росія самотужки виграла війну.
Ще донедавна 9 травня сприймалося мною са́ме як свято і як день великої перемоги. Я навіть недолюблювала німецьку мову і власне до самих німців відчувала певну огиду. Але останні події пролили світло на бридку рашистську душу, яка виявилася наскрізь гнилою та чорною. Упереджене ставлення до німців розчинилося на фоні нової, у стократ більшої огиди до «братів наших старших». Прийшло, між іншим, і усвідомлення того, що вони не те що не старші – вони нам взагалі не брати. Це був ще один міф, який все та ж Росія старанно нав'язувала сотні років, і який буквально за лічені дні сама ж і зруйнувала своєю «братською» поведінкою.
Тому ось так круто День перемоги перетворився для мене зі свята на День пам’яті, день глибокої скорботи, коли треба затихнути, згадати загиблих і постраждалих з обох воюючих таборів, вдуматися, вжахнутися, осмислити і усвідомити абсолютну, колосальну, космічну безглуздість війни.
От тільки скільки б днів пам'яті не існувало – все одно знайдеться божевільний, який вважатиме, що має право розпоряджатися долею світу і життями людей. Наказ про вбивство Джохара Дудаєва було видано особисто президентом РФ, Борисом Єльциним. Кілька людей, які організували цю операцію, стали героями Росії. Це лише один із незліченних проявів одвічної російської практики репресій, вбивств, покарань і ув’язнень найщиріших патріотів, великих людей, кращих із кращих… Фізичне або моральне знищення. І ті, хто сортують у такий спосіб людей, у російському розумінні є героями.
Збулося похмуре пророцтво колишнього фронтовика, професора Миколи Нікуліна:
«Ті, хто переміг, або полягли на полі бою, або зпилися, подавлені післявоєнними тяготами. Залишились біля влади і зберегли сили інші. Ті, хто зганяв людей в табори, ті, хто гнав безглузді атаки. На війні особливо чітко проявилась підлість більшовистського ладу. Як у мирний час страчували найбільш чесних, інтелігентних і розумних людей, так і на фронті відбувалось те ж саме, але в ще більш відкритій та огидній формі. Гинули найбільш чесні люди, які відчували свою відповідальність перед суспільством. Треба думати ця селекція народу – бомба уповільненої дії. Вона вибухне через кілька поколінь – у ХХІ чи ХХІІ столітті, коли відібрана і виплекана більшовиками маса покидьків породить нове покоління собі подібних».