Ірина Гречуха, ЧДТУ

Рейтинг:   / 20
ПлохоОтлично 

Нагорода мого дідуся

Через декілька днів Чернігівщина буде відзначати 70-річчя визволення від німецько-фашистських загарбників. У ці дні ми згадуємо воїнів-визволителів, що захистили рідну землю від фашистської навали. Серед них був і мій дідусь.

Я часто прошу батька: «Розкажи мені про дідуся…» Тоді тато стає серйозним, навіть суворим, а мама – сумною. Вони згадують мого дідуся – фронтовика Андрія Федоровича Гречуху, який помер ще до мого народження. Його фотографії ми зберігаємо в сімейному альбомі. Ось він ще зовсім молодий у колі родини, а це – на уроці в школі (40 років працював учителем). Одна з останніх світлин: груди дідуся прикрашають медалі й ордени, а на скронях – сива паморозь…

Батько згадує, як у 1985 році Андрія Федоровича викликали у військкомат. Дідусь дивувався: «Чого б це?» З’ясувалося, що через десятки років його знайшла військова нагорода – орден Слави третього ступеня.

«Але чому нагороду дідусь отримав тільки через 40 років після війни?» - запитала я. А батько пригадав розповіді свого тата про те, що у 1944 році, коли наші війська вже прогнали німецьких фашистів з Радянського Союзу, Андрій Федорович потрапив до діючої армії. Події розгорталися так, що у січні 1945 року радянські війська починали Вісло-Одерську операцію, метою якої було якнайшвидше оволодіти Берліном. У ній брала участь і Даурська гвардійська дивізія, в одному з полків якої служив Андрій Федорович – солдат саперної служби. Ось тоді й випала йому нагода виявити хоробрість і кмітливість на нелегкому ратному полі: на одній з передових позицій на підступах до Берліну команді розвідників полку доручили взяти полоненого, а в поміч їм виділили саперів, які мали розчистити дорогу.

Під завісою темряви бійці вирушили в глибокий тил ворога. Коли вони вже пройшли два кілометри шляху, їх увагу привернув гуркіт фашистських «тигрів», що рухалися на радянські позиції. Всі думали: «Що ж робити?» Дідусь отримав команду: «Замінувати дорогу!» Потім він згадував: «Здавалося, ніколи не бракувало так часу, як в ту жахливу ніч. Міни доводилося ставити вже, можна сказати, під брязкіт танків. Коли ж вибухнула остання міна, на якій підірвався ворожий танк, саперів врятувала лише випадковість. Фашистам нічого не залишалося, як повернути назад».

І тут з’явилася нова небезпека: невідомо звідки на мотоциклі з’явилися ворожі автоматники на чолі з німецьким офіцером. Командир прийняв рішення: двох автоматників застрелити, а офіцера відправити в штаб. Постало питання: «Кому брати полоненого?» І вибір пав на двох, в тому числі й на Андрія Федоровича – високого й дужого. Офіцера спокійно взяти не вдалося, і тільки від міцного кулака мого дідуся він звалився на землю. Цей полонений надав радянському командуванню багато потрібних відомостей. Усіх розвідників і саперів у той день щиро вітали з успіхом. Командир тоді сказав: «Відмінно попрацювали, товаришу Гречуха. Одержите нагороду! Орден».

Та цієї заслуженої нагороди Андрій Федорович тоді так і не отримав. 15 квітня 1945 року, коли війська героїчно намагалися оволодіти Берліном, дідуся в складі команди саперів знову відрядили на ліквідацію мінного поля. Як завжди, взявся він до роботи, але пролунав могутній вибух, який кинув сапера на землю. Прийшов до тями Андрій Федорович уже в госпіталі, в одному з міст Польщі, де й пробув до кінця війни. Повернувся вже в іншу частину, що діяла в Угорщині. «Тому-то тоді нагорода не знайшла свого власника»,- розповів тато – «а першою його нагородою була медаль «За відвагу», за те, що під вогнем ворога Андрій Федорович разом із товаришами переправився через Віслу й закріпився на плацдармі».

Я знаю, що мій дідусь після війни повернувся до професії, обраної в юності. Працював учителем історії в школі, виростив чотирьох синів, у серцях і споминах яких житиме й далі. Згадуватимуть Андрія Федоровича його учні, молодший брат – фронтовик Микола Федорович Гречуха, його родичі, друзі. Для мене ж дідусь – моя гордість.

 

Дополнительная информация