Творчі здобутки викладачів і студентів ЧНПУ імені Т.Г. Шевченка різних років навчання (Олена Мамчич)

Рейтинг:   / 4
ПлохоОтлично 

ОЛЕНА БОРИСІВНА МАМЧИЧ
Народилася в м. Чернігові. Закінчила філологічний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Доцент кафедри мов і методики їх викладання в початковій школі Чернігівського національного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка, кандидат педагогічних наук. Відмінник освіти України. Автор 85 наукових публікацій, 21 антології та п’ятьох поетичних збірок: “Територія душі”, “Обмани дощів”, “Покаяння”, “…І був вечір, і був ранок…”, “Акварелі”. Літературний редактор, перекладач. Дипломант Всеукраїн¬ського літературного конкурсу “РУСЛО” (м. Київ, 2007 р.). Член літературної спілки “Чернігів” і Всеукраїнської творчої спілки “Конгрес літераторів України”.

 

Константа
Глибока блакить кольорів осені, нетривка велич землі, що готується до зустрічі з юністю весни, падіння в яскраву зірковість літа – усе це є КОНСТАНТОЮ вічного життя, яке дивує своєю швидкоплинністю. Безмежність шалених вітрів, неквапливість наскрізних дощів – КОНСТАНТА почуттів, від радощів до болю…
КОНСТАНТА віри, надії й любові у непереможному прагненні людини до самопізнання,   сприйняття ідеалу доброти і  відчуття себе тільки нікчемною
частиною неоглядного всесвіту…
Залишаймося ж у пам’яті одне одного чесними, щирими тією повнотою почуттів, із якою є приреченими пройти своєю та чужими долями…
* * *
Існує слово джерелом натхнення, на світі білім ти живеш і я, блукають люди у безсмертних йменнях, і ще приймає гнів життя Земля. Здобута слава – тягарем на плечі, проблеми має гідність, віра й честь, і може статись, що за ранком вечір впаде на білий світ з глухих небес. Зотлілий час, спотворений століттям, загубить все рухливе в мить одну, а ти, любове, зеленавим віттям до себе кличеш на вітрила сну…
* * *
Крик безголосий – хибне перемир’я чужих стандартів благості й добра, і прийде сум спізнілого дозвілля, якщо настане милості пора. Хоча свічки ще встигнем запалити, а всеодно життів не повернуть… Вони пішли, а ми – лишились жити і пізнавати біль земний і суть…
* * *
Благання весен не навчило жить, не розірвавши коло веселкове, привчи себе і вірить, і любить, повіривши у суть свою і слово…
* * *
У спогади поринула земля, вона відчула стиглий біль і спеку, рухлива воля, наче немовля, лоскоче душу – сонце йде до Мекки. Грішити треба, аж до самоти, у тих турботах очманіють бренди, віддай борги, а очі бідноти усім простять нещирості моменти. І ти злукавиш, адже знов – один, в бурхливих ріках серце шаленіє, і скло, заляпане парадністю вітрин, іржавим брудом нас, глухих, накриє. Отож згадаймо, братіє, себе, ми йшли колись у прапорах червоних, залитих кров’ю, (і тебе заллє), а на церквах безсилих вили дзвони. Хіба ж забудемо оті круті часи й прапороносців, відданих ідеям? І той шматочок хліба відкуси – згадай голодомор – іде він! Голодомор у душах і серцях, голодомор у пам’яті турботах, голодомор в брудних чужих думках, голодомору чую сумні кроки…
* * *
Живеш, як неук, в давніх засторогах, ярмом життя у пастках сірих днів, і вже не знаєш, де ж твоя дорога у молитвах замріяних богів. Кмітливе щастя дивиться у вікна, двобій триває у добрі зі злом, і ти, можливо, до недолі звикнеш і знов зустрінеш сірий бурелом. Та ще не вечір, ще всміхнеться доля, життя сюїта подарує мить, і час бажання, і терпку недолю, і вічність неба сонячних століть…
* * *
А серце звикло до бажань лукавих, що вихвалялись на вітрилах днів, у щаблях часу, в буреломах слави, у мерехтінні скривджених вогнів… Не маю звички обдурити долю, що вказує невпізнані шляхи, о Боже! Скільки маю з’їсти солі, щоби своїми стали вороги…
* * *
Нехай не все складалося завчасно, рядки газет журили крадькома, і літер біль паплюжив мову красну, здавалося, що влітку йде зима. Ти очманів від криги слів безвладних, неначе лід струну душі порвав, не відчував поради безпорадних, ланцюг з хрестом давно із шиї зняв. І довелося слухати промову нещирих і замріяних щедрот, у гурті слів премудрих бачив знову, як народився той чужий народ. Він ще живий на шпальтах сьогодення, іще блукає в царині надій, не позабувши рід святий і ймення, життя століть залатаний сувій…
* * *
Застрягли ми в чутках балаканини, не можемо вже зупинити рух думок стрімких, що пнуться, швидкоплинні, а вітер чистий теж немовби вщух. Де ж ви, німі герої сьогодення? Сховалися в тенетах мудрих слів? І лине час, нові блукають ймення, й запал гарячий у плітках згорів. Невже простили всім гріхи торішні і віримо тим голосам з небес? Шлемо прокльони в душі вічно грішні і надягаємо невинний срібний хрест. О Боже ж мій! Ти, мабуть, зупинився від сварок тих і втратив майбуття, і миті кожної за нас, лихих, молився, благаючи пристойного життя? А небо слухало ті жалощі безвинні і, мабуть, плакало, хитаючи дощі, і щиро вірило блаженному молінню, осіннє сонце навіть впало у кущі. Прости за все дітей своїх безродних, не гнівайся на нас за те, що ми такі, не полишай душі свого народу, прости за все і відпусти гріхи…
* * *
Блаженних депутатів голос чути, блокують совість на теренах днів, країна знову – у моральній скруті, народ безтямний наче одурів. Все терпить: і знущання, і отруту, і слів гірких блукання у пітьмі, любов нещиру і ненависть люту, і чад промов у сонячній луні. Невже усе коли-небудь скінчиться? То як же жити будемо тоді? Молись, народе, не спиняй молитви, бо ж бути капостям, нещастям і біді. Прости усе їм, рекрутам зухвалим, котрі спасіння бачать у грошах, невже не вистачить того, що вже накрали, без Бога в серці, з вогником в очах?..
* * *
Зухвалих радощів не вистачає серцю і посмішок незграбних, і вогню, коли благанням у гріхах відвертих хвилини гостроверхі зупиню. Впаду – і на коліна стане юність, і зрілість забажає теж піти, від неї відсторонено відсунусь – і опинюсь самотністю в пітьмі. За все життя не сплачено й копійки, у грозах зупинилася весна, і щирі зими у безсилих мріях засвітять зорі на ранкових снах. Прости мене, блаженна сива доле, ти все дала, так, як звелів Господь, я прийняла шифровані паролі, душі своєї незрадливу плоть. І все пройду, і все почну спочатку, ще вистачить і серця, і вогню… І знову небо зріже правду – матку, що у словах сміливих зупиню. Дай, Боже, сили ти мені й надалі, не зупини років блаженний біг, відвертість серця, зоряні хорали, і дай все те, що дати ще не встиг…
* * *
У мріях сонця – вічний білий світ, і зелен сад улітку плодоносить, пташиний веселковий переліт, і листя жовте, як вирує осінь… Це все – життя, що пестить кожну мить, в роках блукаємо, неначе навіжені, і обіймає нас жага століть, і сивий дощ хапаємо у жмені… Благаймо ж Бога: подаруй роки, продовжи щастя мандрувать землею, у барвах неба – щирих днів рядки і мудрий погляд Долі – без єлею…

Від покоління до покоління: творчі здобутки викладачів і студентів
ЧНПУ імені Т.Г. Шевченка різних років навчання. – Чернігів, ЧНПУ, 2012. – 40 с.

У вас недостаточно прав для добавления комментариев.
Возможно, вам необходимо зарегистрироваться на сайте.

Дополнительная информация