Учитель майбутнього моїми очима (Рубаник Дарина, ЗОШ № 35 м.Чернігова)
Рейтинг:
/ 0- Подробности
- Категория: 03.2013
- Опубликовано 01.03.2013 09:48
- Автор: Рубаник Дарина
- Просмотров: 611
Леся сиділа перед монітором за своїм робочим місцем, а думки її були далеко. У неї була проблема, яка не давала ні добре виспатися вночі, ні плідно попрацювати вдень. Укотре обдумуючи варіанти її вирішення, вона раптом подумала: «Цікаво, а як би вчинила на моєму місці Олександра Петрівна?» Леся усміхнулася, бо вже не вперше подумки зверталася за порадою до своєї улюбленої шкільної вчительки. Це надзвичайно мудра жінка, і Леся, хоч давно вже доросла, пам‘ятала кожну пораду, кожне цілюще слово, яким, як чарівним зернятком, засівала вона грядочки дитячих душ. Діти виросли, а разом з ними проросли й розвинулися ці зернятка, сформувалися особистості, змінилися, зміцніли…
Згадалися шкільні роки, її улюблена вчителька. Та, мабуть, не лише її. Олександру Петрівну любили всі діти, а вона любила кожного з них. У неї не було «улюбленців», вона усім однаково дарувала тепло й увагу, і робила це так, що кожному здавалося: саме його вона любить найбільше.
На її уроках у класі завжди було тихо, та не тому, що діти боялися вчительської суворості, а тому, що кожен зачаровано слухав і ловив кожну думку, кожне слово – було цікаво! Уроки були не схожими один на одний. А все тому, що тільки той вчитель, який сам любить свій предмет, бачить у ньому красу, щиро радіє, дізнаючись щось нове та ділиться з дітьми найцікавішим, може прищепити любов до навчання своїм учням. Звісно, не всі однаково добре засвоювали матеріал, але Олександра Петрівна виховувала в них терпіння й наполегливість. Ніхто не соромився сказати: «Я не розумію», – бо знав, що отримає доступне пояснення, яке йому терпляче повторюватимуть стільки, скільки потрібно. Тож, зрештою, оцінки всі мали непогані – а це також добрий стимул для дітей. Набагато приємніше вчити предмет, якщо знаєш, що твої старання не будуть марними, а роботу справедливо оцінять. Ще Олександра Петрівна не любила, коли учні лінувалися працювати та відшліфовувати роботу до бездоганності, тож не раз повторювала: «Ніколи не кажіть «І так згодиться»! Бо так не згодиться! Треба завше прагнути до ідеалу, щоб потім подивитися і сказати: «Ось так – набагато краще! Я молодець!», ось як треба працювати». І діти погоджувалися, бо мали з кого брати приклад.
Звісно, шкільне життя не обходиться без проблем, особливо в підлітковому віці. І коли хтось потрапляв у халепу, то найперше звертався до Олександри Петрівни. Її тепла посмішка та добрі яскраві очі могли заспокоїти та розрадити будь-кого. Вона завжди знайде доречні й мудрі слова, та ще й пожартує, адже мала чудове почуття гумору. Усім відомо, що негаразди бояться доброго й веселого сміху, як вогню – одразу меншають і тікають світ за очі! От і зараз Лесі хотілося повернутися в ті шкільні роки за мудрою порадою та щирою підтримкою до такої близької й рідної вчительки.
Між учителькою й учнями ніколи не було прірви – вона чудово розуміла дітей, неначе сама ще вчора була підлітком. А ще, незважаючи на стереотипи, була досить сучасною та мала цілу купу захоплень. І коли вона тільки все встигала? Діти іноді навіть жартома уявляли, як вона, пританцьовуючи під сучасну музику, пише конспекти до уроків та перевіряє зошити в гелікоптері перед тим, як стрибнути з парашутом. Дівчата любили потеревенити з нею про моду на перервах, звісно. Та й із хлопцями їй було про що поговорити. Вона багато подорожувала, грала на гітарі та непогано зналася на комп‘ютері. Діти тільки дивуватися встигали, як їй вистачає на все це часу, та захоплювалися й пишалися улюбленою вчителькою.
Вона дуже уважна була до дитячих талантів, і, щойно помітивши, допомагала хлопцям та дівчатам їх розвивати. Ще в молодших класах одному хлопцеві порадила записатися в драмгурток, напророчивши: «Ой, Андрію, бути тобі актором, це точно», коли той на ходу вигадував, чому спізнився на урок. І треба ж, так і сталося: працює зараз у театрі. А їй, Лесі, не один раз підказувала, куди направити свій талант розписувати останню сторінку зошита (справжній талант не сховаєш: навіть у цих невеличких замальовках, яке дівча, замріявшись про щось, виводило ненароком, вона помітила справжні здібності), радила брати участь у художніх конкурсах. І ось сьогодні Леся – успішний дизайнер.
Стільки спогадів дитячих та підліткових виринуло в пам‘яті, що в Лесі навіть сльози на очі накотилися, але радісні, приємні сльози, ті, що завжди приходять разом із посмішкою на вустах…
***
Терпіння, проникливість, мудрість, велика любов та ще й почуття гумору – ось якості, які повинен мати кожний вчитель. Крім того, він має бути готовим до того, що всі діти – абсолютно різні! А його завдання – знайти підхід до кожного. Мало просто добре знати свій предмет та якісно розповісти тему на уроці. Замінити найближчого друга за потреби, вміти відшукати потрібні слова, наштовхнути на правильний шлях – ось вчительський обов‘язок, не менш важливий за високу кваліфікацію. У дітей так само, як і у дорослих, бувають проблеми. І тоді, як більшість дорослих відмахується байдуже: «Та, які там проблеми можуть бути у такому віці, не смішіть мене», не розуміючи, що для дитини її проблема така ж серйозна, як і доросла, вчителю слід бути особливо обережним, чуйним та уважним. Вчитель – це наймудріша людина, яка знає відповіді на всі питання. Таким має бути для дитини образ вчителя.
Вчителювати часом доводиться людям, які цього не бажають. Чи то життя так склалося, чи просто найдоступнішою була саме педагогічна освіта – нині саме це часто стає причиною такого вибору, – а не щире бажання. На мою думку, це зовсім неправильно, адже вчителем не має бути стороння людина, вчитель – це поклик душі. Сподіваюся, з часом ситуація зміниться, і вчителювати будуть ті, кому справді до душі цей фах. А поки що я радію, що на моєму шляху зустрічалися лише такі вчителі, які справді достойні цього високого звання. Образ Олександри Петрівни ввібрав у себе риси багатьох моїх учителів. Кожного з них я щиро люблю й поважаю, дуже їм вдячна, і, впевнена, в дорослому житті частенько згадуватиму їх, як моя героїня Леся.