Райська Олена, ЧНПУ імені Т.Г.Шевченка, Інститут історії
Рейтинг:
/ 7- Подробности
- Категория: 02.2015 (День закоханих)
- Создано 09.02.2015 22:49
- Опубликовано 09.02.2015 22:49
- Автор: Райська Олена
- Просмотров: 212
Не дай тобі Боже
1
Білий холодний попіл посипа́в їхні юні голови.
Три роки назад вони закінчили школу. Олена залишилась навчатись у Чернігові. Андрій поїхав до Києва. Щороку, приїжджаючи на зимові вакації до рідного міста, він кликав майже половину їхнього класу на ковзанку. Кожна така зимова зустріч була для Олени найбільш хвилюючою подією року. Вона боялася довго вдивлятися в Андрія, щоб він, бува, цього не помітив, тому лише обережно зиркала на нього. Шарілася, коли їхні погляди зустрічалися. Прислуха́лася до його голосу, який був справжніми ласощами для її вух…
Ця зима була особливою: Олена верталася з ковзанки не сама. Дбайливі однокласники невимушено наполягли, щоб Андрій провів Олену додому, адже перевалило за десяту годину, а їм обом було більш-менш по дорозі. Класична ситуація. І ось вони повільно бредуть удвох білосніжною вулицею. Сніг відповідає хрумкотом на кожен їхній крок.
— Як там Київ?
— Київ? Та що Київ… Восени-взимку такий же сірий, як і Чернігів…
«Де він побачив сірість? От клятий скептик. Може, візьми його за руку?»
— Як там в гуртожитку живеться?
— Непогано.
«Та за яку руку? Він навіть розмовляти зі мною, як завжди, не дуже-то прагне! Знов по слову з нього витягати…»
— А-а-а… А ти ще граєш на гітарі?
— Так.
— Звісно… Це ж твоя пристрасть.
— Так…
«Та ну тебе. Сам щось питай, як хочеш. А що я йому можу розказати? Невже в мене таке нудне життя?..»
— А моя пристрасть — малювання.
— Ммм.
«Скільки ми вже мовчимо? Один, два, три, чотири… Хай мене заміте зараз оцим снігом, щоб тільки шапка залишилася стирчати! Як нестерпно».
— А як там твоя малеча? — раптом спитав Андрій.
«Нічого собі… Йому що, справді цікаво?»
— Нестерпна малеча, як завжди. Виховуєм з батьками. Часто ледь стає на них терпіння…
Він зтулив губи в тонку лінію і хитнув головою.
"Що? І знову мовчанка? Підкажіть, де тут стати, щоб провалитися під сніг?"
— А ти ніколи не шкодував, що в тебе нема ні братів, ні сестер?
— Та не дуже. Виріс один, і по світу літатиму один. Моя мета — якнайбільше подорожувати. Ось і все, більше людині в цьому житті не потрібно нічого.
— Що ж… Мабуть, ти правий. Якщо не брати до уваги родину, здоров’я, кохання, гроші, врешті решт, і ще купи всього. Ти цього не враховуєш?
— Ні. Це ж дрібниці життя. А життя, знаєш, — це полон. І єдиний спосіб ковтнути свіжого повітря — подорожувати. Родина, кохання… Це навпаки, ще більше закабаляє. А гроші… Та навіть без них можна обійтися. Вони теж перетворюють тебе на раба.
— Прямо у глухий кут завів…
— Подорожі дадуть тобі все. Ну, або майже все…
— А заради кого тоді жити? Заради себе?
— Рано чи пізно тобі все одно доведеться пересікатися з людьми. Ось їх і можна робити щасливими.
— А дітей власних не захочеться?
— Хм. Тут я ще не визначився. Діти прикріплюють тебе до дому, а це не відповідає моїм устремлінням. Якщо подумати, то діти — це ж, по суті, непогано. В них можна вкласти те, що ти бажаєш бачити. Це галявина, де можна розгулятися на широку ногу.
— Точно… Тільки діти — це не „непогано“; життя без дітей — не життя. Ну, це моя думка. А подорожі… Одне ж іншому не заважає. Можна подорожувати з дітьми…
Він знизав плечима.
«Що, знов помовчимо? Добре… А чи не цікаво йому буде послухати про моїх викладачів? Покритикувати недоліки в системі освіти? Поговорити про навчання в-цілому? Ох, Олено… В тебе і так імідж ботана, а ти ще давай про навчання почни балакати. Тим паче на канікулах…»
— Чекай, що значить „майже все?“
— Ну… Не знаю.
— Ну скажи.
— Ти причепа.
«Хай мені грець…»
— Слухай, а ким працює твій батько?
— Забагато запитань, — сказав він з ледь помітною посмішкою.
Олена помовчала.
— А в мене тато електромеханік…
Він знов хитнув головою у відповідь.
«Наче йому воно цікаве… Трясця».
— А-а…Є в тебе якісь конкретні плани на майбутнє?
«Ну чому у нього такий вигляд, ніби він зараз знову скаже „забагато запитань…“? Ну що я не так роблю?»
— Подивимось, як життя піде.
«Хм. Лаконічно і неохоче. В його стилі».
— Я так рада, що побачила сьогодні їх всіх. Сумувала за ними, особливо за тобою.
«Невже я це сказала? Куди бігти?..»
— Та я теж радий був на льоду погайсати.
«Або мій черговий натяк занадто прозорий, або йому таки дійсно на мене начхати».
— Треба було раніше збиратися, а то догулялися до пізнього вечора… — пробубнів Андрій.
— Але ж чудовий вечір.
Він знов знизав плечима.
— Він був би не таким чудовим, якби я йшла сама.
Андрій дивився собі під ноги.
— Шкода, що ми скоро прийдемо.
— Та я змерз вже. Краще дивитися з вікна на таку погоду.
— З вікна не ті враження.
«Романтик клятий. Король скептиків. Як можна не супити на нього брови?»
— А я цією дорогою бігала влітку. А ти більше не бігаєш?
— Ні.
"Мені було б значно легше, якби я бачила, що ти хочеш зі мною розмовляти".
Вони майже дійшли до її будинку і стали під ліхтарем.
«То що, ми навіть не перейдемо через дорогу, і до під’їзду він мене не доведе? Ну так… Це теж в його стилі».
Білий холодний попіл посипа́в їхні юні голови. Олена глянула вгору. Снігові метелики кружляли навколо жовтого світла ліхтаря. Так і Олена кружляла біля Андрія, але чомусь постійно падала додолу і танула. «Це тому, що я не справжній метелик, а сніжинка. І їх он тисячі. Андрій - ліхтар. Колись до нього підлетить справжній метелик. А я виявилася всього лише сніжинкою... Боже, як довго ми тут стоятимемо? Або йди вже, або скажи щось».
—Ну, дякую, що довів. Вдало й тобі дійти тепер додому. Не послизнися, дивись.
—Ага, бувай.
«„Ага, бувай“. Ну, це також у його стилі. Зрештою, ти ж знала, що так все й закінчиться, що ми просто розійдемось. Казала мені мати: не дивись на людей з-під лоба, бо всіх повідлякуєш. Ну от, здається, і цього відлякала, безповоротно».
Олена не спішила підніматися додому. Зробила коло навколо будинку.
«Цікаво, про що він зараз думає? Мабуть, про те, що вже давно був би вдома, якби не дошкульні однокласники».
Раптом вона згадала слова пісні: «Ми занадто схожі, отже виберуть нас на ролі зовсім різних перехожих».
«Ми обидва не комунікабельні…Вперті…Сором’язливі... Маєш проблеми з фізикою, Олено, але навіть п'ятикласнику відомо: протилежності відштовхуються».
2
Того ж року намалювала Андрію до дня народження гітару. Через соціальну мережу надіслала йому фото своєї картини і теплі щирі привітання, не позбавлені гумору, бо знала, що він не любить банальних слів та речей.
«Віддам тобі як-небудь малюнок. Якщо хочеш — бандероль надішлю».
Спочатку Олена думала віддати йому того «дурного» малюнка (а вона не любила своїх картин, хай би як усі навколо її не хвалили; така вже типова особливість художників), коли вони знов підуть на ковзанку. Однак дуже скоро вирішила навмисне не йти ні на які гульки разом з усіма однокласниками і чекати, поки він запропонує їй особисту зустріч. Але цього так і не сталося.
Той малюнок був її останньою спробою привернути увагу Андрія, з'ясувати його ставлення до неї. Своєрідний дослід. І які ж його результати? Він навіть не забрав подарунок! Та що там! — навіть ніколи і не казав, що хотів би його забрати. «Для нього що, так часто картини малюють? Чи він ще більший пофігіст, ніж я собі думала? Чи йому до такої міри начхати на мене?» Сотні думок... «Звісно, це його право: забирати чи не забирати якусь там мазню від якоїсь там однокласниці, але... Ні, ну хіба можна так чинити?..» Була ображена, роздратована, розчарована, отруєна надмірною зневагою людини, яку любить. «Завжди такий підкреслено ввічливий зі мною — ні більше, ні менше... Що ж... Бажаю тобі удачі та щастя, але окрім цього, я бажаю тобі кохання...» — знов пригадала вона слова відомої пісні.
Відтоді Олена ніколи не ходила ні на які зустрічі однокласників. Намагалася мислити холодно й аналітично: нащо їй зайвий раз бачити його? Щоб розкраювати душу? Це щоб «легше» жилося?
А він теж не ходив. Вона цього не знала.
3
Довго намальована гітара пролежала в коробці в антресолі. Лише через багато років, вже будучи заміжньою, Олена насмілилась повісити її собі на стіну. Ця невеличка картина була символом недосказаності, яку Олена завжди відчувала, але переконувала себе, що вона є плодом фантазії її запаленого мозку. Так ця недосказаність і висіла у неї над головою грозовою хмарою все життя, протягнула між нею та Андрієм залізну нитку, обмотала навколо їхніх ший і душила...
Олена не могла проти волі не порівнювати з Андрієм всіх чоловіків, і, зрештою, після довгих років вагань, вийшла заміж за "чоловіка №2", як вона його подумки називала. Бо чоловіком №1 для неї завжди залишався Андрій. Вона ніколи не втрачала надії на те, що він десь зустріне її чи зателефонує, скаже, що скучив, запитає, як її справи. Її завжди дратували запитання «як справи», чи «як ся маєш» від друзів, родичів, незнайомих людей… Але вона мріяла почути їх від нього.
Навіть стоячи під вінцем з іншим чоловіком, сподівалася на це. Їй стало соромно за перелюбні думки. Але така безглузда надія солодким болем бодай прикриває в душі Олени прогалини, які могло б залатати лише кохання Андрія. Без сподівання на щастя, хай і завідомо нездійсненного, її життя було б нестерпно прісним.
«Не дай тобі Боже,—подумки зверталася до Андрія, не відчуваючи, як віск, що крапав із свічки, обпікав її руки, — думати про когось стільки, скільки я думаю про тебе».
Аби ж вона знала, що її Андрій стояв непомітно у церкві, притулившись до стіни, схрестивши руки на грудях, похмурим важким поглядом дивився на наречених і не вірив у те, що бачить.
4
Олена назвала свого сина Андрієм, подарувала йому гітару і віддала до музичної школи. «Діти — це ж, по суті, непогано. В них можна вкласти те, що ти бажаєш бачити...»
— Філософ клятий… — всміхалася Олена й не могла стримати сльози.
Жила, переводила погляд з намальованої гітари на сина, з сина на гітару і думала про те, що кохання може підносити людину на незнану нею височінь, щоб з отакої ото висоти глянути на життя і відчути, яке воно прекрасне. Може, і ненадовго відчути, лише на коротку мить. Але яка то мить! Варта цілих десятиліть сірих буднів без любові. Таких же сірих, як Київ і Чернігів восени-зимою.
Усе життя заочно належали один одному. Усе життя пам’ятали свою останню зустріч, свої онімілі язики, паралізований розум, сперте дихання… Аби ж вони тільки знали, яким багатозначним може бути мовчання, і скільки почуттів ховається іноді за пустою розмовою. Білий холодний попіл посипа́в їхні юні голови в той вечір. Згадуючи про це, обоє посипали голови попелом усе життя.