День Перемоги у моєму житті
Рейтинг:
/ 1514- Подробности
- Категория: 05.2015 (День Перемоги)
- Создано 22.04.2015 20:12
- Опубликовано 22.04.2015 20:12
- Автор: Резніченко Дарія, загальноосвітня спеціалізована школа фізико-математичного профілю №12
- Просмотров: 603
Той квітневий вечір я запам’ятаю надовго. Сонце сідало, на вулиці було так тепло, і я запропонувала дідусеві вийти на невеличку прогулянку. Завжди любила розмовляти з ним про всілякі речі: і сумні, і веселі, іноді навіть і наукові. Але того дня я наважилася зачепити найбільш болючу для нього тему – тему Великої Вітчизняної війни. Раніше, бувало, питала про неї, але він одразу замовкав. Дитині війни, навіть після стількох років, завжди буде важко згадувати ті події. Розуміючи, що я хотіла почути, дідусь ще вдома приготував немаленький стус якихось папірців. Ми пішли у квітучий садок і сіли біля нашої улюбленої берези. Дідусь почав свою розповідь тихим, рівним голосом:
− Ти знаєш, вже близиться 70 річниця нашої перемоги, а я пам’ятаю все до дрібниць. Я майже не бачив війни, це правда. Улітку, одразу після нападу, матір, я й сестра поїхали на Далекий Схід Росії, батьки дуже переживали за нас з Ніною.
− А твій тато?
− Тато залишився воювати. Він писав нам листи, дуже багато листів. Кожного разу, коли листоноша приходив до нашого селища й приносив відомості з фронту, мама починала нестерпно хвилюватися. І яке щастя було на її обличчі, коли з центру натовпу навколо поштаря лунало наше прізвище. Батько завжди писав щось радісне, жартував, але ніколи не згадував про бойові дії. Принаймні ми з сестрою так думали. Нам так хотілося почути, як там все відбувається, така собі дитяча безтурботна цікавість. Навіть трохи образливо було, коли все, що ми читали, було ще однією смішною історією про його друзів і ці слова: «Люблю, цілую, сумую»…
− І що, ні слова про напади, бомби, смерть?
− Я завжди дивувався, чого після таких добрих листів мама ходить вся сумна, а вночі плаче. Пройшов час, і вона показала нам те, що так довго ховала. Це були зовсім інші листи, правдиві, дуже страшні. Мати ховала їх від нас за наказом батька. Він так не хотів, щоб ми з дитинства знали, що таке жорстокість.
Дідусь дістав ті папірці, що взяв із собою й почав їх читати.
«…потрібно було терміново покинути танк. Але тут проблема – він зупинився так, що нижній люк упирався в купину, тож вилізти через нього було неможливо. Потрібно було виходити через верхній, швидко стрибати й сховатися в льосі, але Савченко, той, про кого я тобі розповідав, забарився. Через декілька секунд він упав на руки капітана, весь червоний, що навіть форми не видно. Ми забрали його зброю й полізли…»
«…ми вже наступали, сонце світило й давало надію. Раптом німці несподівано почали контратакувати. Ми відкрили щільний вогонь і німці залягли. Один їхній танк тільки рушив до нас. Стоїмо замасковані в кущах, нас не помічають. Вже вони зовсім близько, і в мене миттєва думка – треба нищити! Швидко питаю капітана: «Б’ємо?» − «Б’ємо!» Все прорахував і вдарив по його колесу. Він одразу і став…»
«…люба, це був жах. Ми все-таки дібрались до тієї хатини, і там справді було гарно, навіть диван був! Там вже сиділи четверо зв’язкових, тут по телефонному апарату дзвонить командир, відповідаємо, що все гаразд. Раптом вистріл з німецького боку. У нашій кімнаті розірвало снаряд, він пробив стіну, уявляєш? Нас було шестеро, а вижив тільки я…»
«…він помер на моїх руках.. Я зробив все, що міг, але він помер. Ми зараз під Черніговом. Сьогодні був жахливий день. Його підстрелили ще вночі, і я 9 годин ніс його до лазарету, я вірив, що він зможе! Я не знаю, як його звали. У ньому було 3 осколки й 2 кулі в правому плечі».
Ці листи були такі зім’яті, старі, я ледь могла розрізнити літери.
− Це останній. Більше він не писав.
Я подивилася на свого дідуся. Його очі не були мокрі, ні. Але я була певна, що в душі він плаче. Так само як і я.
− Додому? – лагідно спитав цей неймовірно сильний чоловік.
− Додому.
Ідучи квітучими тихими вуличками, я думала про те, як 70 років назад тут йшла боротьба. Така довга, така жорстока й така кривава. Скільки людей не повернулося додому… Я не наважилася питати про те, що потім було з моєю прабабусею, та я й сама розуміла. Після прочитаних листів її чоловіка вже не потрібно слів.
− Він завжди писав у кінці, що скоро повернеться. Але він не повернувся.
А скільки ще людей не повернулося? Як відомо, більше 25 мільйонів. Від жаху величі цієї цифри стискається серце.
Вже скоро 9 травня. День Перемоги. І я знаю, що вшаную ім’я свого прадіда і всіх, хто воював у Великій Вітчизняній війні за мене, за моє покоління, за нашу Батьківщину.
Цінуйте можливість бути поруч із рідними й ніколи, НІКОЛИ, не починайте війни!