СПІРАЛІ ЖИТТЯ
Рейтинг:
/ 777- Подробности
- Категория: 05.2015 (День Перемоги)
- Создано 22.04.2015 20:17
- Опубликовано 22.04.2015 20:17
- Автор: Довга Анна, загальноосвітня спеціалізована школа фізико-математичного профілю №12
- Просмотров: 1419
Люба, вибач, що давно не писав, не було часу. Останній тиждень велися запеклі важкі бої і нам пощастило прорватися на 40 кілометрів вперед. Знаю, ти хочеш почути подробиці нашого фронтового життя, але я залишу їх на кінець.. якщо доживу до цього «кінця». Скажу одне, війна – це не театральна вистава. Я бачив смерть на сцені багато разів, але зараз так страшно усвідомлювати, що вона не мала нічого спільного з реальністю. В дійсності смерть – це лише біологічний факт. Люди вмирають як свині на скотобійні, а навкруги валяються їхні кінцівки, очі, нутрощі, а колись це звеличать під грифом «героїчні смерті».
Люба, я пройшов уже надто важкий шлях, багато сіл, міст, а все що бачив – це розруху, бруд і сумні очі людей. І переді мною постало таке питання «під яким небом живуть щасливі люди?». Раніше ми звертали до неба очі з молитвою, а тепер звертаємося до нього з прокляттями. Я шукав Бога на небі, шукав у кожній ямі, вибитій снарядом, кожного разу, сидячи з товаришами в бліндажі, шукав по карманах своєї гімнастерки, але ніде не знайшов. Я більше не вірю в існування Бога, а якщо він і є, то він нас зрадив. Напевно, Бог існує лише в псалмах, молитвах та у запаху ладану, але на війні Бога нема.
Мила, якщо б на те моя воля, я відвіз би тебе туди, де немає війни, де ночі не темні. Ми б лежали з тобою у полі, як у старі добрі часи, і дивились на зорі і мріяли. Ми б мріяли про будинок біля ріки, про сонячні недільні ранки, які б пахли твоїм вишневим пирогом та ромашками, про подорож до Москви... А що зараз у нас залишилось? Лише природні інстинкти вижити.
Я тримаюсь за життя як за волосину. І чи залишусь я живим, залежить лише від щасливого випадку. Я можу лежати годину під кулеметним обстрілом і лишитись неушкодженим, а можу писати тобі листа і отримати кулю біля чола. Але люба, я хочу жити, щоб бачити тебе моєю, щоб чути мелодії, які ти граєш на фортепіано та відчувати твої найщиріші з усіх обійми. Та, на жаль, не можу давати ніяких гарантій щодо себе. А зараз своїми холодними руками мене обіймає туга…
Годину назад помер мій товариш – найближча людина для мене тут. Він не знав, яка його чекає доля. Фельдшер приховував це від нього, але ми всі розуміли, що це кінець його шляху. Він вимагав, щоб його відвезли у шпиталь, бо рана у його животі завдавала нереальні болі. Фельдшер все ж таки сказав, що скоро приїде машина, яка їде до польового госпіталю і він захотів зі мною попрощатися. Останні його слова були сповнені надії: «Ми ще зустрінемось, ми ще обов’язково зустрінемось і вип’ємо по келиху пива у Чернігові. Я маю йти, брате, хоч і не хочу, але ти надери їм всім тут зад, а потім розкажеш мені як це все було.»
Знаєш, люба, війна мене багато чому навчила та на багато речей відкрила очі. Напевно, людям просто необхідні такі трагедії, щоб пізнати ціну життя. А ми, невинні жертви режиму та дурощів, ризикуємо найціннішим, щоб ви жили в ідеальному світі. Я зрозумів, що зламати можна все, окрім сили духу, і забрати все, окрім надії.
З любов’ю твій Андрій.
12.06.1944
Кіборг з позивним Актор згорнув пожовклий від часу лист свого діда і поклав його до лівої верхньої кишені камуфляжу, як оберіг, одягнув свою військову каску і заступив на нічну варту у Донецькому аеропорту. Насправді, його покликання грати смерть, але доля змусила його грати зі смертю.