Весна, котра дала нам шанс

Рейтинг:   / 6
ПлохоОтлично 

День перемоги наступив навесні, саме тоді, коли розквітає земля, зелені барви, простягаючись в’юнким барвінком, облітають широчіні, здіймаються вгору, до ясного теплого неба, тягнуться низом, огортаючи наш простір. День Перемоги настав тоді, коли люди найбільше потребують світла, тепла, і не тільки того природного тепла, що від сонця, а й душевного, тепла сердечного, віри затятої, надії незламної, любові всесильної.

Так часто люди покладають на весну стільки планів і сил, хочуть розпочати все наново, все знову, все з початку, бо весна дає сил та можливостей залагодить, залікувати, забути, притлуми. То і той день серед весни мав би дати знову шанс на нове життя. І дав.

День Перемоги припав на весну, і природа залатала вирви-рани, сховала під зеленим простирадлом страшні сліди боїв, пташиним співом притлумила людський неспокій, теплим вітром, що нишком серед ночі пробирався у людські вікна, заколихувала жахливі сни. День Перемоги наступив, даючи шанс.

Та тільки якою ціною мала прийти та, яка вже по рахунку весна. Якою ціною вона мала бути такою, якої її тоді зустріли люди, бо скільки тих весен пройшло повз. Якою ціною вона мала прийти саме в ті дні. Скільки сил було покладено, посіяно в її ниву, яких трудів вартувало потім ту ниву пожати людям, які так хотіли отієї весни.

А скільки було їх до того, тих днів, коли люди забувши все на світі, падали одне одному в обійми. Скільки тих боїв стерпіла наша земля, наша країна, про які так рідко вже чути поміж нами. Тільки чому? Невже ми маємо право забувати про них з плином часу, невже лиш цій перемозі у війні, що ломила наш рідний куточок, ми завдячуємо нашим життям? Чи можливо свята перемога має часові обмеження, ставиться на ній лічильник, що відраховує її вславлення, і скільки ж ще відведено людської пам’яті цій останній перемозі? Пам’яті того весняного дня, що дав нам шанс.

А скільки ота остання перемога сховала гріхів війни. Скільки того, що залишилося поза увагою, поза комусь потрібним, поза штампом «важливо», навіки сховано в сирій землі, у суворих мовчазних архівах. Скільки та перемога на своєму шляху побачила несправедливості, скільки жаху, скільки болю завдано не тільки ворогом. Знає кожен із нас про цю війну і винуватців її, стільки, скільки хоче знати, знає кожен про те, що зроблено було не так, скільки хоче знати, хоч усе те перемога сховала за дверима неоглядної радості тої весни, за дверима, що міцно стиснулися, мов хижа вовча паща, що піймала здобич.

Та це була війна. А справедливих війн не буває. Взагалі слово «справедлива» не поєднується із словом «війна», бо лице її бліде й злостиве з обох сторін.

Хочеться вірити, що було так треба, так присудив хтось зверху, не з землі може, може і не з неба. І хочеться вірити, що той «хтось» вершачи свої діла знав, що робить. Знав, що потрібно стільки радості та щастя, дитячого щирого сміху, юнацьких наївних мрій, молодих нерозсудливих ідей віддати на поталу лютому звіру війни. Мабуть,  той «хтось» знав напевне, що це конче потрібно, і тим хто жив, і тим хто живе, і тим хто ще прийде сюди жити, зламати хребет тодішньому життю. Віддати життя заради життя. Життя заради життя. Хочеться вірити, що він хотів дати нам воістину важливий шанс.

Але мабуть в цей день потрібно відкинути усі інші дні, що передували перемозі, закривши очі на їх гріхи, закривши очі на всю несправедливість, що ще раз хочеться натиснути, чинилася не тільки ворогом. Тай чи хто може точно сказати, хто саме був і є той ворог.

Треба все відкинути. Бо потрібно віддати належне тим, хто дав ту весну. Тим, хто може маючи інакші плани, інакші мрії, але стиснувши руки і зуби, йшли на пролом, йшли, чи з острахом в серці чи ні, але йшли здобувати нам весну, йшли брати той шанс.

Якщо подивитися на війну як кару за людські гріхи, то стає зрозуміло, що робиться зараз у нас. Покарані ми знову. Так нам і треба. Така наша доля. Така наша правда. Таке наше справдешнє. Тільки аж здригаєшся від думки, що ще якісь декілька років тому, стоячи з червоними тюльпанам біля пам’ятника і згадуючи тих, хто пішов із життя заради нас, і тих хто зміг зостатися, я  жодного разу не подумала, що то могла бути не остання війна, що я жодного разу, не помислила, що не могло бути так, щоб та війна спинила інші війни. Так не могло бути. І винна в сьогоднішньому дні і я, бо ніколи не подумала про те, що це мирне життя – не назавжди.

День Перемоги для мене сьогодні є розумінням того, що і найбільший жах має свій кінець. Що після дощу, завжди приходить сонце, але і після сонця, може бути дощ. Це віра у те, що ми зможемо почати з початку. Усі-усі до жодного зможемо жити знову. Це віра в те, що і ця віна скінчиться, що спустошивши не одне серце, не один ще дім, вона минеться, і ми покладемо квіти чи уклонимося тим, хто її згонить із нашої землі. Тільки вже цього разу я не забуду, що прогнати, не значить знищити.

Ми усі тепер знову матимемо шанс.

Отче наш, що єси на небесах! 

Пожалій , не карай землю нашу.

Зваж правду, обман зваж на терезах,

Не дай захлинутись, допивши цю чашу.

 Нехай святиться Ім'я Твоє, 

В устах мільйонів дітей твоїх.

Прости, що в горі лиш молимо,

Молимо прощення за власний гріх.

Нехай прийде Царство Твоє, 

Постань, дай сил нам не впасти,

Усі ж бо ми діти твої,

Дай нам встояти , дай не згаснути!

Нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі.

Нині всяку приймемо, взнавши втрати вже не малі.

 Хліба нашого насущного дай нам сьогодні.

І тим хто платить кров’ю за гріх же наш дай сили.

Скільки вже стерпіли ми, гнані були, голодні.

Спасіння благали, а після не те чинили.

І прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим.

А боргів завинили не мало тобі, чи не за те й нас так скарав,

Чи скоро кінець же вині цій, цьому болю , чи скраєш ще нас інакшим?

Та знаємо, вина на кожнім із нас, хто байдуже з хат своїх позирав.

І не введи нас у випробовування, але визволи нас від лукавого. 

Дай нам правди і волі, щоб виправить наші гріхи,

Щоб не плакала мати, земля не ридала, від бою страшного кривавого,

Зжалься над кожним, й над тим кого ще не мучать страхи.

Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки.

І знаємо ми, що ще кару несемо не сповна

Не скорилися всі ще,не бачать своєї вини

Отче наш, на все правда твоя, й воля твоя одна.

 

 

 

Дополнительная информация