Хто така Яга? (Автор: Курико Віра)
Рейтинг:
/ 6- Подробности
- Категория: ПРОБА ПЕРА
- Опубликовано 06.05.2014 20:17
- Просмотров: 66
Як же мені шкода маленьких дівчаток, що все життя чекають на принца і мріють жити як в казці. Бідні дівчатка ніяк не хочуть розуміти, що життя як в казці у всіх різне, дивлячись на те, що ти за персонаж і в якій ти історії. Часом таке життя – найбільша кара. Погляньмо хоч на Білосніжку, що змушена була тікати від своєї загибелі. Чи уявляєте ви яким складним було її життя у сімох трудящих чоловіків, для яких вона щодень готувала, прибирала, прала. Деякі жіночки ледве витримують одного чоловіка, а то аж сім. А чи думали , як постраждав її організм після отруєння чарівним яблуком? Вона до самої смерті змушена була жити на ліках. Та і померла вона молодою, бо що ті поцілунки коханого, коли сучасна медицина кожен день вдосконалюється, а деяких людей все одно врятувати не в силах. Чи може вам хочеться жити як в казці про принцесу на горошині? А ви знали, що перед тим як потрапити до того дому, дівчинка намокла під дощем, і після так званого щасливого кінця, вона померла від запалення легенів? І не вдаючись в подробиці додам, що життя в Червоного Капелюшка теж було не солодке. Казки наповнені таємницями та чарами, і все, що ми знаємо – лише маленькі фрагменти величезних історій. Читаючи діткам казки, ми лякаємо їх негативними персонажами цих історій, хоча самі і гадки не маємо, чому вони лихі, що трапилось із ними і яка їхня історія? І чи лихі вони насправді.
А ви чули про Бабу Ягу? А що ви про неї знаєте? Це така стара зла бабця що літає вступі, знається з усією лісовою нечистю та їсть маленьких неслухняних дітей? Хто знає, як в неї справи зараз, яке вона носить ім’я, але від народження її кликали Анною. Це була маленька слухняна дівчинка, що дуже любила своїх батьків, любила тваринок, природу, завжди усім допомагала. Особливо вона любила свого маленького цуцика Мартіна. Вона постійно вичісувала його, годувала, забавляла, як малу дитину і песик у відповідь любив її так само. Її любили усі сусідські тітоньки, бо дівчинка завжди була рада допомогти обірвати вишні, принести корзинку з фруктами, нарвати трави кролям. За будь-яке діло вона бралась з любов’ю і радістю. Аня завжди намагалась потоваришувати з усіма, але діти її не прийняли. Бідна Анна від народження кульгала на праву ногу, чи то з вини лікарів, чи може, то було спадкове. Через це сусідські діти постійно насміхалися з неї. З нею не хотіли грати ніякі рухливі ігри, чи брати до своїх ігрових команд, бо дівчинка завжди відставала через свою пошкоджену ногу. Знущання і насмішки зробили своє – дівчина замкнулась в собі і перестала з кимсь спілкуватись. Образа на сусідських дітей розросталась з кожним днем і скоро вона обізлилась на весь світ. Дівчинка Анна стала замкнутою, злою, нервовою. Вона стала постійно нарікати на життя, її нервували усі, хто просто проходив поряд. Зовсім скоро дівчина і зовсім перестала спілкуватись навіть із батьками, замкнулась у собі і в чотирьох стінах. Її ледь можна було вмовити піти до школи, а про якусь прогулянку не могло бути і мови. Навіть у підлітковому віці насмішки однолітків супроводжували дівчину, тепер вже не тільки через її ногу, а й через її усамітнене життя. Мабуть, бути вигнанцем – написано на долі, і ніщо не може цього змінити.
Свої 18 років Анна відсвяткувала на самоті. За її постійно поганий настрій і буркотіння як у старої бабці, батьки почали кликати її Ганною, як її буркотливу бабусю. Проте, це все одно було з любов’ю. Чим старшою ставала дівчина, то все більше злості в ній накопичувалося. Від її вічного поганого настрою страждав старий пес Мартін, якого в дитинстві вона так обожнювала. Тепер бідній собаці постійно попадало по ребрах, якщо він намагався хоч притулитись до неї, щоб показати свою любов. Будь-який вияв симпатії, приязності, вона розцінювала як образу, намагання зробити їй зле. Для себе вона вже давно вбила в голову, що така як вона нікому не потрібна і навіть батьківська любов не є любов’ю. То є лише бажання познущатись і з Ганни, якось її образити. Багато років вона вправно наточувала леза навколо себе.
Але як то кажуть «прийшла пора – вона закохалась». Хоча це трохи неправильний вираз. Як думала дівчинка, це була лише малесенька симпатія, до одного собі принца. Вперше вона побачила його на ринку. Це був жахливий день, коли ледь не з сльозами на очах мама вмовляла Ганну вийти на вулицю. Зовсім розгнівившись дівчина врешті пішла. Дуже зла і розсерджена Ганнуся пішла на їхній міський ринок, що знаходився неподалік володінь тодішнього короля Антоніа. Пішла на базар, бо він був дуже людний і гамірний, і там вона могла б залишитись непоміченою. Все ж довго блукати вона не стала, десь через пів години вона пішла до виходу з торжищі. Майже виходячи за територію ринку Ганна побачила його. І врешті в її серці морози та холод почали відступати. Перше почуття навіть змусило її посміхнутись. Вперше за останні роки дівчинка відчула радість на душі. Бо перед нею стояв він: стрункий, чорнявий, вродливий. Він все розмахував якимось листком і щось оголошував, коли Ганнуся підійшла до нього ближче.
- Пані, запрошую і Вас. – не очікувано для дівчини хлопець перевів погляд на неї.
- Куди? – трошки засоромившись сказала вона.
- На бал, де я оберу собі вірну супутницю по життю… - мовив юнак і підступивши ближче до дівчинки він взяв її руку і поцілував.
В задумі дівчина поверталась додому. Невідомі почуття переповнили її і вона не знала що робити. Ганна не могла повірити, що сам принц торкнувся її, поцілував руку їй. Вона ж бо була все життя бридка, нікому не потрібна. Варіантів не було, Ганна закохалась у принца. Всю дорогу додому її переповнювали емоції. Вперше вона захотіла поговорити з мамою. Вся на емоціях Ганна вбігла на кухню до мами і впала їй в обійми. Вперше вони багато говорили.
-Мамусю, він такий хороший, такий гарний… - ледве дихаючи повторювала Ганна. Вперше в за останні роки їй хотілось танцювати, співати.
- Красуне моя, ти ж тільки зрозумій, - почала говорити мама, - що він в першу чергу публічна особа. Те, що він поцілував твою руку, значить, що він дуже вихований. Він принц, і скоріш за все обере рівню собі по статусу.
Світ впав. Впав вкотре в її житті. Кожне слово, кожен звук у слові вона прийняла в штики. Знову її душу почала огортати чорна злість і ненависть до всіх тих, хто її ображав і хто любив. Знову в пам’яті зринули спогади про дитинство без радості і друзів, про чорний світ в який вона себе оселила.
На бал вона не пішла. Ковтала сльози через це, билась кулаками в стіну, але не пішла. Бо сама собі вбила в голову, що не потрібна там, що вона жахлива та і з такою жахливою зовнішністю нікому не потрібна. Ще більше вона ридала і билась в істериці, коли дізналась, що обрав він собі у дружини їхню сусідку – Попелюшку. Нічим ззовні не примітну, з простої сім’ї. Так не боліло серце в неї ніколи, адже на її місці могла бути і вона. Розпач огортав усе в ній.
Роки йшли, туга не розвіювалась, хтось випадково з домашніх назвав її Галею замість Ганни і вдома до неї приткнулось це ймення. Дівчина була все такою ж одинокою і злою, рідко виходила на вулицю і зовсім з ніким не спілкувалась. Лише іноді вона виходила на той самий ринок, де вперше зустріла коханого і слухала про те, як там живуть Попелюшка із принцом, які в них гарні дітки. Ненависть до їх сім’ї іноді заважала дихати. Але досі живе почуття до принца змушувало це робити. Коли вже Попелюшки ним дітям минув шостий рік, Галя рішилась на жахливий крок, на який її спровокувала чорна ненависть, що жила в її душі. Вона вирішила приворожити принца. Вночі Ганна прийшла до старої відьми Інги, що жила в далекому лісі, в старій поваленій хатинці, і почала благати її про допомогу, перед тим розказавши про все своє чорне життя і ненависть до всього живого. Бабця вислухавши все, лише покивала негативно головою і мовила, що лише через її стражденну душу вона допоможе їй. Інга дала Галі маленький флакончик з якоюсь прозорою речовиною.
- Він мусить випити сьогодні до опівночі ось цей розчин, тоді він буде твоїм. Якщо ж не вип’є, то ти житимеш вічно в своєму болю – земля ніколи не прийме твоє тіло, і ти ніколи її не торкнешся. Ти лише старітимеш. Якщо він не вип’є це до опівночі ти матимеш час до сходу сонця щоб зайти в будь-який дім, і більше звідти не вийти. Ціна такої любові надто велика. Ти розумієш це? – старенька ходила з пляшечкою в руці по хатині.
- Розумію… - майже пошепки говорила дівчина опустивши голову. Все що вона розуміла це те що заплуталась абсолютно. Все життя проносилось в її голові і вона ледь встигала хапатись хоч за якісь думки.
Із хатини старої відьми Галя вийшла ще більш засмучена ніж прийшла. Вона йшла серед темного лісу міцно стискаючи пляшечку в руках. Там, в худеньких долоньках вона тримала своє життя. В голові одне за одною прокручувала момент, як вона пробирається на кухню і підсипає це зілля коханому.
Підійшовши притул до велико помістя де жив її любий, щось змусило Галю підійти до вікна. Чомусь захотілось глянути на кохане обличчя перед тим, як забрати його собі. Чи була назад дорога тепер? Ні. Або його любов, або її самотність. Галя обережно підглянула у вікно. Від побаченого вона обомліла. Він стоїть такий гарний, усміхнений, обіймає свою дружину… Невеличке дитятко сидить поряд на підлозі і щось старанно вимальовує. В домі затишок і комфорт. В домі панує любов саме така, якої так не вистачало колись Галі. Але то все було не так. Любові від сім’ї їй вистачало завжди. Батьки завжди оточували її опікою та теплом, тряслись над замкненою в собі донечкою, що закутавшись в павутину болю, перестала бачити добро. Стало боляче. Стало дуже боляче. Ледве стримувавши крик Галя відсахнулася вікна і заплакала. Вона не могла зруйнувати життя цих людей, а точніше цієї маленької дитинки, яка була така щаслива. Лише через стільки років вона зрозуміла, що втратила і розгубила все те, що несли їй рідні, ховаючись від людей.
До опівночі дівчина добрела до старої закинутої хатинки серед глухого лісу. Вона зайшла і тихенько сіла в куточку обійнявши коліна. Все було добре, її душа врешті заспокоїлась. Це ж казка. Опівночі тут трапляються різноманітні речі. Тож уночі ліс зашумів від вітру і повільно-повільно у хатинки почали виростати курячі ноги, щоб дівчина «більше ніколи не торкнулась землі». За декілька років вона оволоділа вміння літати і використовувала для цього не лише мітлу і ступу, а і все, що було в старій її обителі. Вона навела там порядки і створила комфорт. Сама стала на вид зовсім старою. Назвалась бабцею Ягою. Бо ім’я її так мінялось з роками, що врешті вона і зовсім його перекрутила, так би мовити під свій вік. Але хто знає, що буде далі, бо це ж казка. Може колись і вона буде врятована від власних чар? Може і її принц розбудить поцілунком і стане вона щасливою бабусею Анною. Хто знає. Але не лякайте діток цією старенькою, бо вона лише маленька дівчинка, що потерпіла від свого болю, лише слабке, чутливе дівчисько.
Жити як в казці і ворогам не побажаю. Хоча звичайно можна обрати якусь добру казку. Але письменники в основному пишуть про хороше. Таке трапляється і в нашому житті. Мало хто знає, що там за продовження казки. І ще частіше не знають, що було до неї.