Новела про Віру (Автор: Курико Віра)
Рейтинг:
/ 1- Подробности
- Категория: ПРОБА ПЕРА
- Опубликовано 06.05.2014 20:24
- Просмотров: 58
Це місто ніколи не відзначалось привітливістю. Обшарпані будови, пошкрябаний асфальт не чекав нових гостей обіймами і солодким чаєм. Буремні вулиці кричала кожної ночі ще гучніше від болю, бо та стара гума розривала давно покладений асфальт. Дорога зносилась так само, як і серця людей…
Але то все було замасковане, завуальоване від очей тих, хто прибував до міста. А тим, що покидали його, іноді здавалось, що все тут не так погано, якщо не вдивлятись ближче. Але це місто варто було покинути. Такі міста не зовсім придатні для життя, бо тут все миршаве, все ніби створено для того, щоб вбити останні прояви людяності. Навіть найменші провулки, вулички кожного вечора плачуть у темряві на маленьких пошарпаних качелях, що так жахливо риплять. Але те все всередині. Зовні це середньостатистичне місто, в якому живе близько десяти тисяч людей і іноді здається, що тут знають все про всіх, навіть про те, що робила вчора стара пані Марія, яка померла два роки тому. Так, яскраві вогні, що запалює у вітринах місто кожної ночі, часто відволікає від того, що вітрини пусті. Готелі не плачуть ночами, що стіни зведені близько шістдесяти років тому, бо всередині їх надто багато людей і тому треба триматись. На перший погляд місто справляє приємне враження, але ж усі ми справляємо приємне враження на перший погляд.
В одному з старих провулків, що останнім часом мало говорив про себе, жила дівчинка, яку звали Віра. Її дуже обурювало, що назвали її не Надією, вона ж помирає останньою, чи хоча б якою-небудь Ольгою, як ту саму, що правила на Київській русі. Або є ще купа прекрасних імен: цікавих, оригінальних, помітних. Але ж ні. Віра – старе, потерте ім’я, яке не кидається в очі, не радує слуху. Таке, ніби поношений бабусин светрик, що, можливо колись увійде в моду знову. Принаймні так розмірковувала вона.
З дитинства Віра любила якісь дрібниці, тягнула у дім усілякий непотріб, на кшталт фантиків, блокнотиків, статуеток. А коли виросла, то потягла весь непотріб у душу, бо була надто відкрита. І може й через це вона стала така тиха і спокійна, перестала робить зайві кроки, щоб не наткнутись на зайві думки.
З чоловіками не везло. Одні приходили, розкладали свої речі по всьому серцю, переставши роззуватись топтались по ньому. Робили боляче і йшли, дотоптуючи пусте серденько. Деякі боялась підходити близько до серця: все крутились навколо і не заходили. Це були переважно чоловіки логічного складу розуму в білій сорочці, окулярах в широкій оправі і смішним метеликом на шиї. Ні, слабких чоловіків Віра б не терпіла, їй вистачало і себе. Тато завжди їй казав, що вона «слабкий чоловік», що треба бути сильнішою, впевненішою, завжди робити по своєму. А потім тато пішов до іншої жінки, бо «так склались обставини». Віра пам’ятала, як їй сказав це тато, коли збирав речі. І хоч їй було якісь одинадцять, вона знала, що батько йде, бо не має вибору, бо в тої «тітоньки» будуть дітки… І ще маленькою, вона зрозуміла, що вибору у людей нема – все вирішує доля, злий рок, Бог врешті. Але вона продовжувала вірити що тато вернеться. Але не справдилось. Бо вибору не було. тато приходив все рідше, але зустрічі з ним завжди були святом. Він брав Віру на руки і розповідав їй різні історії, від чого здавалось, що тато нікуди і не йшов. Але роки минали, і він все рідше приходив, але і Віру це все рідше зачіпало. Бо вибору не було.
Понад усе Віра ненавиділа кактуси, мандарини і своє ім’я. Ну мандарини вона дуже сильно любила, але мала на них важку алергію, тому і довелось їх розлюблювати і ненавидіти за те, що їх не можна. Хоча вона ненавиділа все, що їй було не можна. Кактуси просто не припали до душі. Маленькою, вона загнала собі голку до пальця, після чого палець дуже болів – враження назавжди залишилось в пам’яті дівчини. Ім’я було найболючішою темою. Вона його ненавиділа з дитинства. Ненавиділа, бо бабці кликали її придуманими пестливими формами, що іноді були навіть трохи образливими для неї. Бо ім’я було таке непоширене, що єдина Віра, яку вона знала, мала вже 72 роки. І до того ім’я було дуже старе і просте. Дівчинка завжди прагнула бути помітною, цікавою, не звичайною, але ім’я, як вона вважала – все псувала. Завжди мріяла хоча б про якусь Вероніку, або Леру. Або додати трошки букв, або замінить одну. Всі подружки мали гарні ім’я, деякі навіть іноземні. І всі були такі смачні на слух: Марина, Олександра, Станіслава, Ольга, Катерина, Карина… І тут таке скупе – Віра. Нічим не прикрашене, не інтригуюче.
Одного разу, вона зустріла на лавці в торговому центрі дівчинку. Її було близько 12 років, вона мала коротке руде волосся і зелені очі. Очі були дуже яскраві, вони добре врізались в пам'ять, мабудь, всім, хто міг їх побачить. Вона сама не знала, чому сіла до того рудого щастя. Присіла поряд і запитала щось про щось. Почали балакати. Дівчинці виявилось 11 років, вона була досить балакуча і непосидюча. Говорити з нею було цікаво, хоча їй було ще так мало років. Вона розповіла Вірі про дельфінів, що помирають з голоду в морях, про міста, що руйнує прогрес і багато іншого. Її думки були не досить серйозними, але вже достатньо впевненими.
- Як тебе звати? – зелені очі з цікавістю дивились на Віру. – Я зовсім забула попитати.
- Віра. Не складне ім’я для запам’ятовування.
- Справді? Це твоє справжнє ім’я? – руденька дівчинка була щиро здивована.
- Так. А що тут дивного? Ти не знаєш людей з таким іменем? – Віра також була здивована реакції дівчинки. – Не гарне ім’я.
- Як це не гарне? Що ж ти таке кажеш? – засміялась нова знайома і раптом серйозно додала: - Як це ти можеш так казати? Тобі подарували таке прекрасне ім’я. Це ж дар. Чи ти знаєш, що коли ситуація критична – залишається не надіятись, а вірити. Бо надія оманлива. Надія це шматок розпачу, шматок невпевненості. Надіятись можна на краще. Вірити ж – лише в краще. Віра вона не похитнеться. Вірити можна і тоді, коли вже нема сенсу. Жодній людині не заборонити вірити. Хоч і кажуть, що надія помирає останньою, але ж віра не помирає зовсім. В тебе дар. Поки ти є – тримається життя в цьому у місті. Воно вже зовсім поношене, потерте. Йому байдуже до того, що в холодних морях помирають дельфіни. І їм байдуже, що глобальне потепління сунеться на нас. Байдуже, що сьогодні ввечері сотні голодних діток Африки будуть ситими і щасливими.
- Звідки ти таке знаєш? - Віру здивували останні слова дівчинки,що звучали так легко і впевнено.
- Я не знаю цього. Але я вірю в це. Вірити ніхто не заборонить. Тільки б вона жила, бо без неї все помре.
Дівчинка пішла. Просто встала з лавки і пішла в бік виходу. Вже біля самих дверей вона повернулась і доброзичливо помахала рукою.
- Розкажу мамі, що сьогодні зустріла справжню Віру.
А Віра жила, а потім захворіла на рак. На рак серця. Це було так образливо для неї: ніхто в її сім’ї не хворів на таке. І образливо було те, що її сердечко ніколи не бажало нікому зла, свято вірило в людство, а тепер його з’їдає якийсь рак. Важка саркома потихеньку його зупиняє.
Коли Віра померла, людство не сколихнулось. Місто продовжило завивати ночами тужливі пісні, поїзди продовжили шкрябати залізничні колії. Місто продовжило гру в піжмурки з маленькими людьми. А Віра померла. І не зрозуміло, хто з цих красунь протягнув довше – Віра чи Надія. Місто мерщій добудовувало собі будинки, магазини, чіпляло нові вогники на вітрини, розмовляло з манекенами, що стояли біля входів магазинів. Бо вони були цікавіші за людей.
Віра – померла, а з світом нічого не сталось. Лише маленька зеленоока дівчинка, почула по радіо, що дітям в північні райони Африки відправлять зібрані кошти на аукціоні, їжі і зібраних речей.
- Це ж так чудово, коли є Віра. Неважливо де вона – на землі, чи в землі. В першу чергу, вона в серці тих, хто з нею знайомий. Мамо, вона в мене ось тут… – дівчисько взяло мамину долоньку і поклала її собі біля серця.