Не Україна, а Євроро́сія
Рейтинг:
/ 1- Подробности
- Категория: 05.2015 (День Європи)
- Создано 27.05.2015 18:52
- Опубликовано 27.05.2015 18:52
- Автор: Олена Райська, ЧНПУ імені Т.Г.Шевченка, Навчально-науковий інститут історії
- Просмотров: 117
«А хто нас чекає у Європі? Кому ми там потрібні?» Часто можна чути такі тези.
Дійсно: той рівень розвитку, на якому зараз перебуває Україна, аж ніяк не назвеш європейським. Купа ганебних явищ спостерігається на кожному кроці у всіх сферах життя. Ніяк не можуть політики припинити скочувати країну в прірву. Населення вже довели до такого стану, коли йому нічого не лишається, окрім як животіти. У Раді ведуться балачки про якесь патріотичне виховання молоді, про використання української мови на тому чи іншому рівні і т.д. і т.п. І це в той час, як, скажімо, вже півроку під стінами Ради стоять валютні позичальники, які не в змозі сплачувати кредити, і вимагають реструктуризації за курсом на момент отримання кредиту. Але про це навіть у новинах не згадують. У ряді ж країн ЄС людям під час економічної кризи просто посписували їхні кредити. І це при тому, що нинішня українська криза у стократ страшніша та ще й перемежовується з війною. На цьому тлі сплата кредиту за піднебесним курсом є цілком очевидно нереальною, і тверезомислячий, розсудливий європейський уряд навіть не розглядав би такої можливості – змушувати людей платити і виганяти з квартир у разі неспроможності це робити. Але український уряд, вочевидь, нетверезий. Чи сліпий. Чи йому відверто начхати. Ті, хто брав кредит багато років назад за курсом п’ять гривень, з натяжкою продовжували платити його, коли долар зріс до восьми. Але платили. Потім він зріс до дванадцяти… Ну добре, біс із вами, платили. Стали ще частіше ходити до ломбардів, заглиблюватись у борги, купувати одяг лише тоді, коли він вже починав розлазитись по живому, і то найнеобхідніший, економили на їжі та й на всьому, зрозуміло, на чому тільки можна. Словом, викручувались, як могли. При цьому люди розуміли, що за таким курсом вже давно переплатили ненажерливим банкам. Далі курс – шістнадцять, двадцять, тридцять… Українці – народ терплячий і мужній, але тут вже навіть їм стало страшно й вони вирішили трохи натякнути про це вельмишановним політикам. Стільки часу люди днювали й ночували під носом у можновладців… які в буквальному сенсі переступали через них і йшли в свою Раду приймати законопроекти «про патріотичне виховання». Чи думав наш уряд піти бодай на якісь поступки? Риторичне питання. Дуже не по-європейськи, м’яко кажучи, повів він себе.
Обвал гривні в чотири рази був актом агресії української держави проти українського народу. І ця агресія, абсолютно свідома, налякала українське суспільство і спричинила паніку набагато більшу, ніж воєнна агресія Путіна. Відповідають такі дії європейським цінностям?
Звичайно, «кредитна» тема – це лише один з яскравих прикладів того, як влада «дбає» про свій народ. Наступна больова точка – тарифи. Зростання на 6,6% можна було б терпіти, але зростання в 6,6 разів схоже на геноцид. Коли прем'єр радісно говорить, що мільйони громадян України отримають субсидії – це, по суті, означає, що мільйони людей стануть залежними від держави, між іншим так, як це відбувається в Росії, де практично все населення залежить від держави, і підтримує президента на виборах до безкінечності, доки його не винесуть із кабінету вперед ногами.
Треба працювати на створення стимулів, які б давали можливість кожному отримати "вудку", а не "рибу", щоб кожна родина чи кожне підприємство були стійкими, забезпеченими, самостійними. Тоді можна буде говорити і про демократію, і про право, і про розвиток культури і духовності. А коли з кожним новим днем через ці тарифи чи інші рішення все більше і більше мільйонів людей стають залежними від держави і тільки дивляться на те, скільки вона їм дасть чи не дасть субсидій, компенсацій і т.д., то це — шлях не до Європи, а кудись в іншу країну, яка колись називалася Радянським Союзом.
Ще один важливий момент. Український уряд сприймає освітньо-наукову галузь як одну зі статей бюджету, яка підлягає урізанню під час економічної кризи. І виходить така схема: намагання вийти з кризи – економія на освіті й науці – розвиток країни зі швидкістю равлика – поглиблення кризи – намагання вийти з кризи – економія на освіті й науці… Шлях по колу. Високорозвинені держави вкладають величезні кошти в першу чергу в освіту й розвиток науки. Тому вони, власне, і є такими високорозвиненими. Узяти приклад США. За рахунок чого вони за дуже короткий термін спромоглися піднятися до рівня світового лідера? Приманювали до себе розуми з усього світу, в тому числі й з України, яка спокійно спостерігала за відтоком «мізків» і продовжує це робити. Правильно, нехай українські голови попрацюють на благо чужих країн, а престиж педагогічної й наукової праці в Україні і далі породжуватиме розмови типу: «Ти хто? Вчитель? Співчуваю…» Відтак, у намаганні українського уряду старанно переймати передовий європейський досвід трошки відсутня логіка.
В Україні була купа проблем до Майдану. Залишилась та ж купа проблем і після Майдану, але вона ще більше виросла. Її старанно прикривають плетивом інтриг і недомовок нової влади, яку привели до державного керма герої того ж Майдану, пам’ять про яких вже давно спаплюжена, а подвиги їхні забуті. Спостерігається тісне переплетення інтересів нинішньої і старої влади на міжособистісному і бізнесовому рівнях; продовжується замилювання очей, імітація якоїсь напруженої діяльності з боку владних структур; розказування казок і байок, у які важко не повірити – так професійно вони «втираються». І люди дійсно вірять. І перед виборами так легко повірили… в олігарха! Стояти кілька місяців на Майдані, виступаючи проти олігархів, гинути за це – і піти проголосувати за олігарха. Росіяни досі сміються з цього – і не безпідставно.
У частини українців якісь перекручені поняття про життєво важливі цінності, та й взагалі багатьох вони мало турбують. Не сформоване ще у них почуття колосальної відповідальності за свій вибір, усвідомлення того, наскільки важливим він є. Їм навіть елементарно лінь заглиблюватись у перипетії політичного життя, дізнаватись інформацію з різноманітних джерел, збирати факти, формувати власні висновки. Натомість, вони охоче «з’їдають» те, що подають у заангажованих ЗМІ, вдивляються в «чесні» очі, що дивляться на них з білбордів, ведуться на масштабні передвиборчі кампанії… Виходить, як в анекдоті: «Нащо тобі голова? – …А ще я в неї їм». Скільки ж ще має часу пройти, скільки ж ще разів треба «лохонутися», скільки ж ще падінь треба пережити, як же сильно треба вдаритися, щоб почати нарешті головою думати, а не тільки жувати в неї? Чи танці на граблях – це доля така в українського народу?..
Треба ДУ-МА-ТИ. Гнучко, не однобоко, напружено, зосереджено. Аналізувати, вивчати, порівнювати. Бо інакше – біда, така, яка є зараз.
«Моя хата з краю» – характерна риса українського менталітету. Риса, яка не співвідноситься з менталітетом європейським. Українці подовгу дозволяють себе зневажати, нехтувати своїми правами, знущатися над собою. Влада ж безсовісно і нахабно користується такою народною пасивністю. І тільки коли вже ну дуже припече, коли беззаконня й абсурдність дій влади досягнуть вселенського апогею – тоді лише українці починають бунтувати. Так: якщо вже вони повстали, то страшні є у своєму гніві. Але їх дуже легко усмирити, тому що українська нація вельми наївна. Вона легко дозволяє себе ошукати, доведена до відчаю і крайньої точки кипіння погоджується на найменші поступки, і то тимчасові, та ще й радіє їм; потім розчаровується і, схиливши голови й зігнувши спини, відкриває наступний цикл історії, допоки знов сильно не припече. Українці елементарно не поважають себе. Навіть можна сказати, що їм начхати на себе. І це одна з причин їхнього неблагополуччя. Бо якщо вони згодні так терпіти, якщо їм все одно, хто країною керуватиме – що ще тут можна думати? Кажуть, щастя з неба не падає і його треба заслужити. Так само і Європу треба заслужити.
Україна не вимагає від гарантів її безпеки виконання зобов'язань. Щоб вимагати, треба чітко зайняти позицію, проявляти послідовність і наполегливість у своїх діях. Узяти хоча б питання санкцій проти Росії. Зарубіжні держави застосували перший рівень санкцій, другий, а дехто — і третій. А Україна – жодної санкції. Це аморально. І займаючи таку телячо-страусячу позицію, важко чогось від когось вимагати.
Натомість, активно торгівля з агресором ведеться, шоколадний бізнес на його території розвивається. А народ власний гнобиться, ошукується, і робиться це, знову ж таки, за рахунок його політичної й економічної безграмотності.
Приклад. Президентська ініціатива щодо запровадження ринку землі — це афера тисячоліття. Український керманич прекрасно знає, що зараз у країні ніхто не має грошей, щоб купувати землю. Злиденні, доведені до відчаю селяни змушені будуть (бо в них нема інших грошей) тисяч за двадцять гривень продати землю олігархам, іноземцям... На ці двадцять тисяч гривень зараз навіть мотоцикла не купиш.
А земля — це ж останній стратегічний національний ресурс України, який дає не тільки основи для економіки, а й основу для життя народу. Земельний потенціал країни дійсно вражає. Україну Бог наділив шістдесятьма відсотками світових запасів чорноземів, щоправда, вчені давно б’ють тривогу з приводу виснаження і виродження земель через варварське землекористування (а таке нехтування природними багатствами – це теж вельми не по-європейськи). Країна має 30 млн га придатних для аграрного користування орних земель, що складає приблизно стільки, скільки у Франції і Німеччині разом узятих. Для задоволення власних потреб Україні достатньо половини цієї площі, при чому, за різними оцінками, 3-8 млн га земель сільськогосподарського користування простоюють.
В той же час, сільське господарство і виробництво агропромислової продукції у світі стає все більш вигідною і перспективною справою. Таким чином, розвиток сільського господарства в перспективі дійсно обіцяє велику вигоду.
Натомість, нависла серйозна загроза продажу найціннішого скарбу України, на який здавна пускають слину всі, кому не лінь. Якщо ця авантюра здійсниться – можна буде вести мову про масштабну катастрофу. Й нащо тоді здався той Євросоюз, якщо у людей відберуть те, що їм по праву належить, якщо позбавлять можливості годуватися і вести господарства, якщо понаїдуть на українські землі араби і китайці… Про це страшно навіть думати. По суті – це трагедія.
От кого українці привели до влади. Співав покійний Кузьма Скрябін: «Як дурний, то вигрібай».
Єдиний шлях Україні до ЄС – стабілізація економічного і політичного життя. З боку здається, що дії української влади на те і спрямовані. Але не на довготривалу перспективу, це очевидно. Якимись темними, звивистими стежками хоче вона проштовхнути Україну в Євросоюз. О, так, у наших можновладців вистачає хисту «бавитися» навіть з європейськими лідерами; дражнити їх; збивати з пантелику своєю непослідовністю; прикривати свої політичні «мутки» видимістю праці на благо народу; маніпулювати з міжнародними кредитами…
Європа та й світ давно крутять пальцем біля скроні, і правильно робить. Бо бачать, що Україна – якийсь нестабільний, ненадійний, хитромудрий партнер.
Звичайно, Європа теж не подарунок. Вічно «стурбована», вона дещо «недоганяє» (простою мовою кажучи) всієї серйозності ситуації. Україна, яка потерпає від воєнної агресії, захищаючи при тому не тільки власну територію, суверенітет та цінності, а й мир в усій Європі, заслужила того, щоб МВФ списав повністю всі попередні борги. Натомість, з його боку прозвучала категорична відмова від такого кроку. Це, в свою чергу, свідчить про те, що не дуже то ЄС і стурбований.
Україна є лідером, не «одним із…», а лідером серед країн Центральної-Східної Європи. Варто глянути на сусідню Польщу і згадати, якою вона була в 1990-1991 роках. То була руїна. І подивитись на нинішню Польщу, яка вже скоро стане четвертою економікою Європи. Поляки змогли, і це надихає.
А що ж нам заважає? Відповідь залізна – Росія. З моменту свого заснування вона методично, цілеспрямовано рушила підвалини української державності, не давала українцям спокійно жити, видумувала різні міфи, називаючи їх «правдивою історією», втручалась в українські справи (і продовжує все це робити).
Існують цілком обґрунтовані наукові теорії про те, що Російська держава є спадкоємицею Золотої Орди, штучним утворенням, конгломератом кочових народів. Важко не погодитись. Це пояснює російську агресію, підступність, підлість, жорстокість… Ці риси століттями насаджувались і українцям через міграції, депортації, змішані шлюби… І так, по суті, було виведено «гібрид» українців з домішкою російської ментальності.
Усі негативні явища, які мають місце зараз в Україні, родом з Росії: екстенсивний розвиток, прагнення до непомірного збагачення, до експлуатації населення (такі-собі феодальні нахили), загарбання ресурсів, нераціональне і невміле їх використання й розтринькування, намагання створити видимість стабільного розвитку й запхати державні проблеми й негаразди у рожеву шафу, замітати правду «під килимок», щоб ніхто не бачив (радянські пережитки)… І провідниками цих явищ (описаних вище на конкретних прикладах) в Україні є як раз оці «гібриди», зросійщені «роздвоєні» душі, одна півкуля мозку яких мислить по-європейські, прогресивно, а інша – по-російськи, регресивно.
Таким чином, Росія скосила європейський вектор розвитку Української держави, яка первісно тяжіла до Європи. Згадати хоча б те, що коли Ярослава Мудрого вже називали «тестем Європи», ніяка Російської держава ще навіть не світилася на горизонті. Багато можна сказати і щодо проєвропейського напрямку політики галицько-волинських князів, українських гетьманів… Тож може настав вже час озирнутися на історію й остаточно зробити вибір, а не коливатися між Заходом і Російською імперією? Годі ж балансувати між ними.
Росія вчепилася в Україну міцно своїми пазурями і не відпускає, бо, по-перше, Україна – дуже ласий шмат, а по-друге – росіяни не сприймуть спокійно той факт, що їхня «братня» сусідка потрапила до Євросоюзу, а вони – ні. В країні почнеться щось недобре, і недобрим воно буде в першу чергу для Путіна. Він це розуміє, і тримає Україну, шантажує, розколює, розвалює, ослаблює…
Отже, Україна вже давно цілком природньо і безболісно могла б стати одним з провідних членів Європейського Союзу. Але Росія, діючи своїми улюбленими терористичними методами, підірвала рейки, які вели до Європи. І тепер Україна вже стільки років намагається дійти туди пішки, але йти далеко, і не стане на це сил, якщо не збудувати нові рейки. Такими рейками стане прихід до якісно нових позитивних соціально-економічних показників. Натомість процес їх досягнення сильно загальмували дві ключові тенденції, що просочилися в Україну з хижого російського Сходу – дерибан і прагнення висмоктати з народу всі соки до останньої краплини, замість того, щоб піклуватися про нього. З такими тенденціями до Європейського Союзу не потрапляють, а українська влада замість того, щоб відмовитись від них, старанно намагається їх приховати.