Черниговский студенческий портал

Якби переді мною постала задача створити гарне есе, я б знайшла чутливі слова Василя Сухомлинського, згадала б його „школу радості під відкритим небом”, але... Я сучасна міська випускниця звичайної школи, яка замислюється над майбутньою професією вчителя. Мабуть, варто подивитися на все тверезо, аби не перебільшити свої сподівання і правильно оцінити сили.

Отже, почнемо з першачків. Я – вчителька початкових класів. У мене 30 радісних гомінливих дітлахів, які щасливі, що стали „дорослими”. Та на прикладі свого 7-річного племінника знаю, що радості цієї не вистачає і на місяць. Адже за парти сідають діти, головним другом і вчителем яких був і є телевізор – яскравий, веселий, нескінченний, а улюбленою іграшкою – комп’ютер, де ти не лише глядач, а й автор іншого цікавого світу, що змінюється з захоплюючою швидкістю. І я, вчитель, кладу перед такою дитиною Буквар, нові світи відкриваю крейдою на дошці, не дозволяю летіти, кричати, вимагати, лінуватися, ображати, бути центром Всесвіту. Невже мене почують? Послухають?? Полюблять??? Важко? Важко!

Ні, краще я вчитель середньої ланки – там вже ніхто з дітей не чекає від школи чогось незвичайного. І ось мої учні. Я стільки їм розказала цікавого на минулому уроці, я принесла проектор, я винайшла в Інтернеті не повсякденно нудні факти, а... А сьогодні – та вони просто не виконали д/з – зависали в VK – я бачила, я ж в „друзях” . Тепер вже я, як первачки, не можу кричати, ображатись і ображати, плакати, опускати руки, або махнути рукою. Я повинна ще ЩОСЬ вигадати, аби вони ЗАХОТІЛИ все це вивчити. Що??? Важко? Важко!

Я випускниця, я хочу до вишу, я вчуся, я стараюся. Точно! Я – вчителюю в старшій школі. Отже, я повинна знати не менше, хоча б не менше!, ніж весь загал їх репетиторів, я повинна бути прикладом в усьому – поведінці, ставленні, вмінні спілкуватися, одягатися, фарбуватися/нефарбуватися... Я повинна не зупинятися, аби не відстати від них, одночасно таких ще малих і таких вже дорослих. Важко?

Так, не легко. Треба бути, мабуть, якоюсь надлюдиною, космонавтом – з міцним здоров’ям, залізними нервами, ясним розумом, почуттям міри і почуттям гумору. Озираюсь: мої дідусь і бабуся – вчителі, мама – вчителька, рідний дядько – вчитель, хресна – вчитель, – і вони не космонавти. Вони класні, вони звичайні. А я?

Я думаю, що насправді секрет вчителя в усі часи один: або ти любиш те, що робиш, або ні.

...Здається, моє есе можна було заповнити одним реченням.