Іду, і не витримую…

Рейтинг:   / 5
ПлохоОтлично 

Кінець, люди. Чи то початок кінця.

Село Кархівка. 20 років тому. Прозоре, розлоге, глибоке озеро «Білий круг». У ньому плещуться десятки людей. Руками ловлять рибу, яка лоскоче їхні ноги.

Проїдьте трохи далі і побачите ще одну не менш повноводну водойму, яку місцеві жителі називають «Дамбою». Сотні корів охолоджують там свої нагріті сонцем боки та спраглі язики. Вони жують соковиті, ще не политі радіоактивними дощами трави і ніжаться під лагідним сонячним промінням.

У центрі села – величезний став. Вода теж чиста, кишить рибою і манить до себе дітлахів, парубків та дівчат, які не проти розважитись у рибних ставкових водах; рибалок  із саморобними вудками; трудяг, які бажають змити з себе противний робочий пил важкого дня у полі; господинь зі згортками брудного шмаття, яке підлягає пранню у поки що молодій, ще не зараженій людською діяльністю, водичці. (Чи не з легкої руки останніх вода у ставку нині стала схожою на смердючу каву з молоком?)

Я й досі з болючим подивом сприймаю розповіді своїх батьків, дідусів і бабусь про ті золоті часи. Я належу до тієї генерації, яка на власні очі спостерігає загибель та виродження колись типових і звичних природних явищ і багатств. Я споглядаю початок кінця. Чого? Елементарних природних благ і чудес…

Мені пощастило потішитись залишками розкоші минулих часів. Я ще поплескалась у ставку (щоправда, вже близькому до стадії вимирання) поряд з бабусею, поки вона, справно виконуючи обов’язок господині, щедро намилювала на кладці мої брудні спідниці та дідові штани. Пам’ятаю також, як купалася з бабусею на дамбі. Це було років 10 назад. Зараз же треба бути божевільним чи дурнем, щоб насмілитись ступити у ту саму «смердючу каву з молоком». Бактеріальна калюжа залишилась від рибного ставу. «Дамба» все менше і менше приваблює навіть корів. А що ж «Білий круг»? Торік я гуляла по самісінькому його дну, збираючи квіти. Суходіл. Ще чимало інших дрібних водойм було розпорошено по Кархівці… Не залишилось жодної. Лише пустища, порослі травино́ю, висушеною та збіднілою під безжальним сонцем індустріального XXI-го століття.

Іду до криниці за водою, не витримую і підіймаю по дорозі пакет чи обгортку від цукерки. Дорослі, начебто свідомі люди, кидають те сміття з таким відстороненим виглядом, ніби воно падає – і тут же безслідно розчиняється у безвість! Кидають вони, кидають їхні діти. Невже кидатимуть і діти їхніх дітей?.. До речі, хвала небу, що вода у кархівських криницях ще придатна до пиття. Хоча, вже не у всіх…

Безтурботно прогулююсь по краю пшеничного поля. Натикаюсь на вельми мальовничу купу бляшанок, пластику, битого посуду, кераміки, ліків і ще не вість якого добра, дбайливо прикритого дірявим кожухом та увінчаного валенком. Таке собі сільське міні-звалище. Стало гидко й незатишно. Крокую далі, та здається, що те звалище переслідує мене і оточує з усіх боків, куди б я не пішла. Таке воно недоречне і негарне (і, звісно ж, небезпечне) там, на фоні жовтого хліба-пшениці та блакитного українського неба… І складається таке враження, що коли вже давитися тим сміттям почнем, – отоді хіба «діти їхніх дітей» вже бодай крихту докору відчуватимуть за своє безсовісне ставлення до матері-Землі.

Вбивці свого краю. І так над ним витає отруйний чорнобильський дух– ми ж ще більше його добиваєм. Своєю байдужістю, своєю некомпетентністю, своєю короткозорістю, своєю лінню, врешті решт. Своїм егоїзмом, бо позбавляємо прийдешні покоління права насолоджуватись природою і безпечно жити. А разом з тим і самі себе швидше ведемо до могили. Ми – самогубці й мародери. Ми –  бомба уповільненої дії…

Дополнительная информация