Євген Стрюк, ЧНТУ

Рейтинг:   / 15
ПлохоОтлично 

Богдан прокинувся від сонячних променів на своєму обличчі. Пташки за вікном виспівували пісню життя. Вітер грався із гілками молодих дерев, і вони весело шелесіли своїми листочками.

На якусь мить, Богдану здалося, що нічого й не було. Що все те йому наснилося. Всі спогади були наче у тумані, здавалося, що достатньо лише потрусити головою, і все забудеться. Богдану було так тихо на душі та спокійно, як ще ніколи не було. Хотілося лежати і насолоджуватися цим моментом. Хлопець боявся, навіть, поворухнутися, аби не відігнати цю блаженну мить.

Але цей час минув. Мить було втрачено. Богдан остаточно прокинувся, і втома, що назбиралася за останні тижні важким каменем вдарила йому у груди та й прибила назад до ліжка. Разом із парубком прокинувся й біль, і з кожнею секундую він ставав нестерпним. Та він й звуку не зронив, адже за останній час Богдан всиг звикнути до постійного болю. Вони стали не розлучними, як одне ціле. Іноді душевний біль ставав сильнішим за фізичний, і ось тоді, дійсно, ставало нестерпно.

* * *

Після швидкого та недбалого медогляду Богдана зарахували до складу батальйону «Чернігів». Та якість медичного обстеження його не хвилювала, хлопцю кортіло яко мога швидше потрапити на фронт. Богдану хотілося захистити свою землю, своїх батьків, своє майбутнє, свій народ від терористів та іноземних окупантів.

Саме через свою юнацьку нетерплячість Богдан пройшов навчання лише за 5 днів, і навіть пороху понюхати не видалося нагоди. А хіба можливо навчитися вбивати людей за 5 днів? В принципі, це не важко: нажав на гачок, а на тому кінці поля мертва людина. Механізм простий, але коли ти сам кладеш свій палець на холодну поверхню байдужого металу, коли від твого легенького натиску залежить все життя іншої людини, її майбутнє і майбутнє її дітей, чи легко натиснути?

Звичайно, йому було страшно, іноді хотілося все кинути й тікати куди бачать очі. В такі моменти Богдан починав наспівувати гімн України, який мав чарівний вплив: розум прояснювався, все тіло пронизував струмінь енергії, кожна клітинка тіла напружувалася, і хлопець був готовий кинутися у гущу найзапеклішого бою.

Перший день призначення під Слов’янськ проходив на диво спокійно. Пташки радували його душу веселим щебетанням, сонечко пригрівало голову, а легенький вітерець знімав утому. Але відчуття тривоги не покидало його, а лише збільшувалося. Думка про те, що це затишшя перед бурею не давало йому покою. І з кожною хвилиною очікування ставало дедалі гірше. Богдану, кортіло вбити зрадника, окупанта та всіх тих хто посмів топтати його святу землю із чорними помислами.

Вибух. Чиїсь крики. Команди командира долітали до Богдана лише частково. Другий вибух. Дзін у вухах заглушив всі навколишні звуки. Хлопець втратив зв`язок із реальністю. Цей світ став схожим на якийсь фільм чи відеогру, але аж ніяк на реальне життя. Богдан так і стояв з автоматом на перевіс, і не міг поворухнутися. В нього був шок. Хлопець вже нічого не бачив і не чув. Перед очима стояло рідне місто, батьківський будинок, старенька мати...

Хтось повалив Богдана на землю, і від сильного удару в голові прояснішало. Шок відступив. І парубок одразу сховався за найближчу барикаду разом із своїм рятівником.

Після мінометного обстрілу терористи пішли у наступ. Кулі так і свистіли у Богдана над головою. Десь неподалік розірвалася граната та жахливий пекучий біль пронизав гомілку лівої ноги. Але хлопець давно вже подалав свій страх. Не бояться лише дурні, а хоробрі перемагають свої страхи. Це і означає бути чоловіком – долати свої страхи.

Перехопивши АК-74, Богдан став на одне коліно (аби біль у лівій нозі став терпимим), і відкрив вогонь. Автомат гучно застонав у його руках, випльовуючи розпечені залізні кульки, що так легко відбирають людські життя.

Далі все було наче у тумані. Богдан діяв покладаючись на свої інстинкти, оскільки досвіду на війні він не мав. Перший ріжок закінчився, потім другий, третій... Скільки пройшло часу? Година? Дві чи три? А може і лише 10 хвилин. Бій тягнувся вічність, і вже почало здаватися, що він не мав а ні початку, а ні кінця. Думки зовсім покинули Богдана, і він перетворився на машину для вбивства, маючи лише набір команд (стріляти, пригнутися, перезарядити, перекотитися, стріляти) та сталеві м’язи, що виконували ці команди бездоганно.

Нарешті настала тиша. Відлуння останнього пострілу стихло. Нелюдяна втома навалилася на плечі, і Богдан знесилений впав на землю. Він ще деякий час чув тупіт чиїхось ніг, чиїсь голоси, але й це вже через хвилину затихло.

Перемога. Тиша. Спокій.

* * *

Отямився Богдан вже лише у лікарні. Виявилося, що в розпал бою він отримав ще два кульових поранення, і чудом залишився живим. Йому зробили декілька складних операцій, але під час бою осколок гранати почав рухатися в м’язах і сильно порізав їх. Решту життя доведеться ходити із тростиною.

Але, попри все, це Богдана не хвилювало. Сердце розбило те, що він не зможе повернутися на фронт. Не зможе підставити своє плече товаришам. Не зможе захистити свою рідну землю.

Дополнительная информация