Вікторія Ременюк, ЧНТУ

Рейтинг:   / 670
ПлохоОтлично 

Україна, вкотре за ввесь час її існування, палає у вогні страшної війни! Тяжко дихаючи, ковтає гіркі материнські сльози та тоне у ріках крові своїх невинних дітей. Чорна, хмара смерті нависла над нею! Вона знову відчуває на собі ці страшні тортури і зціпивши зуби стогне від болю! Її заковують у міцні кайдани полону, прагнучи підкорити, але вона мужньо тримається! Україна не кориться, не стає на коліна перед ворогом! І якщо й протягне руку в тяжку хвилину, то лише для того, щоб зробити, нехай і останній, постріл у спину противнику!

Хто не був на війні, тому ніколи не зрозуміти того страху,  що переживають очевидці та учасники бойових дій! Але чуючи проникливі та хвилюючі розповіді наших чернігівських солдат про пережиті ними події, навряд чи хто залишився байдужим. Молоді хлопці, чоловіки покинули своїх рідних та близьких і відправились захищати та боронити не лише рідну Чернігівщину, а й всю територіальну, національну, духовну цілісність нашої неньки-України! Спілкуючись з військовими, що пройшли крізь всі неминучі реалії сучасної війни на сході України, я ледь стримувала сльози, щоб не заплакати та тремтіла від тих слів, що так впивались в серце! Там – на війні не просто страшно, там моторошно та жахливо холодно… Та холодно не від того, що обмаль теплих речей, а від того, що навколо обездушені тіла тих, кого забрала війна! Там українська земля уквітчана зовсім не червоними маками та волошками, там колоситься зовсім не золота пшениця і пахне там зовсім не свіжоспеченим хлібом…  Більшість з нас ніколи не знатиме як це, коли на власних руках помирає бойовий товариш, з яким ти пліч-опліч йшов крізь вогонь, і тихо шепоче останні слова, які на все життя викарбуються в пам’яті та на серці! І як це – відчувати мідний присмак крові, якою просякнуте навіть повітря!

В крижаних лещатах сьогодення, наші солдати мріють про скоріше закінчення кошмару, що захопив їх! Вони всі свідомо йшли на ВІЙНУ, яку хотіли перемогти!  Наші захисники залишили в рідному домі теплий спогад про себе, та надію... Вони будували плани на майбутнє, мріяли… Та не всім судилось повернутись живими! Хтось тепер не повернеться у обійми люблячої дружини, не прочитає на ніч казку дітлахам, не пригорнеться до ніжних материнських рук… А тим, кому доля подарувала такий шанс – не вдасться знайти спокою! В їхніх душах – прірва, а серце пошматоване ворожим ножем! Їхня свідомість, як розхитаний стілець, що от-от розламається! Кожному з них війна поставила своє тавро, котре приховати не вдасться! Не зможуть вони стерти з пам’яті та з-перед очей ті картини, що намалювала кров’ю війна! В їхніх жилах тече кров вже не та…

Як же тільки болить душа за рідну Батьківщину, за народ, що страждає та мліє в муках і гине нізащо! Тяжко дивитись на заплакані очі дружин та матерів, на дітей, що чекають повернення татусів додому… Але всіх нас об’єднує надія та віра, що все це знайде свій кінець і буде сенс у цього протистояння! Ми всі сподіваємось, що повернуться виплакані сльози нашого народу ворогу! І що звільниться Україна з павутини війни, вдихне на повні легені свободу та розтане чорний дим над нею! Не впаде Україна до ніг загарбників, бо в кожному з нас жевріє полум’я та пульсує дух наших предків, що берегли та плекали цю життєдайну землю! І ми не згубимо їхнього дітища, не дамо розірвати на шмаття дорогий нашому серцю край!

Пробач, за сльози гіркі й недоспані ночі

За серце в огні і за лютий той біль!

Пробач за ті дні, коли не було мене поруч!

Ти тільки не плач … повір… я не міг!

Залишу я світлий спогад на згадку, нехай він як сонце крізь дощ засвітить тобі…

Лиши мені дотик своєї руки… тепло душі залиши

Я буду чекати і вірити в тебе

Ти тільки слід на серці моїм залиши!

Я буду чекати, а ти повернись!

Ти чуєш! Вертайся живим!

І кров’ю омиті поля, і навколо оголені душі…

Так важко плаче земля…

Ледь чути, як дихає вітер

І навколо, лише свист диких куль… над головою

Крізь них не пробратись, не вийти із бою…

Той біль не вщухає! Все тіло палає!

І запахом крові просякнутий світ…

Тепер у полоні страшної війни…

Але біль цей ніщо!

Порівняно з болем, від втрати землі, яку ти любив!

Любив до нестями…

Плекав і беріг!

Руїни у серці, кричить бідна душа!

Без бою не здамся!!!

Кричить Україна!

Мати-ненька моя!

Але я не покину те, що пронесли крізь століття предки мої!

За що віками боролись і захищали!

Це моя Батьківщина! Моя рідна земля!

Це моя Україна!

Україна - й твоя!!!

Я прошу тебе рідна! Дочекайся мене!

Дочекайсь попри все!

Я вернуся до тебе!

Принесу перемогу… і тепло, що зберіг

Той маленький промінчик, що мене там зігрів!

Я чекатиму! Чуєш?!

Берегтиму тепло!

Я любов свою, рідний, всю тобі подарую!

І нехай цей промінчик... він тебе урятує

Вбереже від біди, від ворожої кулі!

Я любитиму, чуєш! І я вірити буду, що крізь відстань, війну і ворожий вогонь ти почуєш мене! Ти відчуєш тепло…

Дополнительная информация