Катерина Карпенко, ЧНПУ імені Т.Г.Шевченка

Рейтинг:   / 34
ПлохоОтлично 

Історія діда Миколи

Сонячного, але вже прохолодного осіннього ранку, сидів біля хати старий дід Микола Степанович (він пережив війну) і, як завжди, розповідав своєму внукові цікаві історії. Хлопчику подобалося слухати дідуся, а особливо, коли той заводив мову про війну. Почуте інколи лякало Дениску, та цікавість все ж брала гору.

Посадивши внука біля себе Микола Степанович почав свою розповідь: «Почулись постріли… Кволі й осиплі від бігу голоси губилися серед дерев… Довкола, наче розсипані гільзи, лежали люди… У натужному диханні підіймалися їхні груди, серце відбивало кінцевий ритм…Понуро-каламутне небо стало останнім свідком їхніх страждань. Трупи валялися скрізь… Один лише Господь знає про що думав Микола тієї миті, коли у нього на очах розстріляли ще таку молоду, але вже посивілу від тяжкості життя, матір. Він став єдиним, хто врятувався тієї фатальної ночі…

Темрява поглинула місто, що навіть удень здавалося сірим згустком болю і страждань. Микола біг, не відчуваючи під ногами землі, а з-перед очей не сходила мати.

На обличчі хлинули сльози, у серці затаївся страх...

– Кінець…, - у відчаї мовила дитина.

Хлопець ішов «маршрутом мерців» (так називали шлях на Ялівщину). Тисячі людей тут зазирнули в очі смерті. В них вони бачили порятунок від страждань… Урвища Ялівщини стали для них могилою.

Микола сховався під кущем, який і став для нього порятунком – поруч проходило двоє фашистів,але не помітили хлопчика. І не дивно – його руки та ноги скоріше нагадували сухе, чорне гілля, ніж дитяче тіло. Тоненькі, мов цівки, руки втрачали останню силу, а коли він ступав нв землю, здавалося, що ноги не витримають тільця і тріснуть. То була не людина, а кістяки.

Микола пробрався за місто, бо знав, що у лісі можна надибати хоч якусь їжу… Тьопаючи з останніх сил, він дібрався до омріяних хащ. Величезні ями від бомб пробуджували спогади того, як все було: «Після раптового оголошення тривоги завили сирени та заводські гудки… Почали стріляти зенітки… Коли літаки досягали центру міста, чувся якийсь гуркіт у повітрі… Через декілька секунд град запалювальних бомб вкрив килимом мирні квартали Чернігова. Миттєво спалахнули численні пожежі, які швидко злилися в суцільне море вогню…». Миколка стрепенувся – йому боляче було переживати цей жах заново. Єдине, про що мріяв хлопчик (Як і решта людей), аби Господь прибрав це пекло із Землі.

Хлопчина прожив у лісі кілька днів, а коли вийшов з нього, то зрозумів – Чернігів визволено. Він шкодував про одне, що не побачив, як бійці 13-ї армії Центрального фронту вивели фашистів з рідного краю. Місто вдихнуло свободу… І хоча очі бачили руїни, у душі вирувала радість…».

 – Це все?, - спитав онук.
– Так!, - мовив Микола Степанович, витерши зі щоки сльозу.
– Діду, як ти думаєш, що чекало на Миколку далі?
– Далі?! А далі свобода… Він і досі живий…, любить рибачити на Десні і просто щасливий від того, що його діти. Онуки і правнуки ніколи вже не дізнаються як воно було… А місто відбудували – зараз Чернігів красується своїми золотокупольними храмами, парками, новобудовами, але у душах тих, хто пережив війну спогади і досі печуть нестерпним болем.

А Дениско так і не зрозумів, що Миколка, то і є його дідусь…

Дополнительная информация